Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

Я хочу, щоб її тут не було, розумієш мене, Морін? — він скидає її руку й починає знову до мене рухатися.— Тупа сука. Тупа сука.

Не ясно, кого з нас він має на увазі, аж тут Білл звертає погляд на мене та стискає губи.

— Їй тут не місце.

— Я піду,— вирішую я і, розвернувшись, шурую просто до дверей і виходжу під дощ. «Це просто слова хворого на Альцгеймера»,— думаю я, щоб не засмучуватись. Я роблю коло районом, чекаючи, поки з'явиться Нік і забере мене додому. Дощ ніжно мене накриває вологою. Я дуже сподіваюся, що Нік вийде по мене. Коли я вертаюся до будинку, то бачу лише зачинені двері.

Нік Данн

Минуло чотири дні

Ми з Рейдом сиділи о п'ятій ранку в порожній штаб-квартирі пошуків Емі Данн і пили каву, чекаючи, поки копи перевірять Лонні. Емі витріщалася на нас із постера на стіні. Її фото здавалося засмученим.

— Я просто не розумію, чому вона не сказала тобі, що налякана,— сказав Ренд.— Чому вона не поділилася з тобою?

Емі з'явилася у торгівельному центрі, щоб придбати пістолет, на день святого Валентина, уявіть! Принаймні так сказав Лонні. Вона була трохи збентежена, трохи знервована. «Може, це тупо, але... гадаю, мені потрібен пістолет». Головним чином вона була налякана. Хтось виводив її з рівноваги. Принаймні так вона сказала Лонні. Вона не вдавалася у деталі, та коли він поцікавився про тип зброї, то у відповідь почув: «Щоб дуже швидко зупиняла нападника». Він сказав їй повернутися за кілька днів, і Емі повернулася. Він не зміг дістати їй пістолет («Це справді не моя парафія, чоловіче»), але тепер шкодував про це. Він добре її запам'ятав; усі ці місяці Лонні час до часу роздумував, як вона там, ця мила блондинка з безстрашним обличчям, яка намагалася дістати пістолет на день святого Валентина.

— Кого вона могла боятися? — запитав Ренд.

— Ренде, розкажіть мені знову про Дезі,— мовив я.— Ви з ним зустрічалися?

— Він приходив до нас кілька разів,— насупився Ренд, пригадуючи.— Він був приємним малим, дуже дбайливим до Емі, ставився до неї, наче до принцеси. Але він мені ніколи не подобався. Навіть коли в них усе було добре — юна любов, перше кохання Емі. Навіть тоді він мені не подобався. Він з незрозумілих причин був дуже грубий зі мною. Дуже добрий з Емі, обіймав її повсякчас. Мені здавалося це дивним, дуже дивним, те, що він не намагався бути з нами приязним. Більшість хлопців хочуть підлизатися до батьків.

— Я от хотів.

— І тобі вдалося! — посміхнувся він.— Ти був достатньо знервований, щоб це мало милий вигляд. Дезі був лише злий.

— Дезі живе менш ніж за годину їзди звідси.

— Правда. А Гіларі Генді? — потираючи очі, провадив Ренд.— Я не хочу бути сексистом, але вона мене лякала більше за Дезі. Бо той Лонні з торгівельного центру, він не згадував, що Емі боялася чоловіка.

— Ні, він лише сказав, що вона була налякана,— підтвердив я.— Ще є Ноель Готорн, яка живе біля нас. Вона сказала поліції, що вони з Емі — найкращі подруги, а я знаю, що це не так. Вони навіть приятельками не були. Її чоловік каже, що в неї напади істерики. Що вона дивиться на фото Емі та плаче. Спочатку я думав, що це світлини з інтернету, але... може, це були справжні фото Емі? А що як вона переслідувала Емі?

— Вона вчора намагалася поговорити зі мною, але було багато роботи,— розповів Ренд.— Вона цитувала «Неймовірну Емі». Взагалі це була книжка «Неймовірна Емі та війна найкращих друзів». «Найкращі друзі — це люди, які знають нас найкраще».

— Це схоже на Гіларі,— вирішив я.— Дуже «по-дорослому».

Десь о сьомій ранку ми зустрілися з Боні й Гілпіном у кав'ярні біля траси, щоб поділитися інформацією. Це просто обурливо, що ми мали робити їхню роботу. Це безглуздо, що саме ми виявляли потенційні ниточки в розслідуванні. Прийшов час викликати ФБР, якщо місцеві копи не здатні впоратися.

Огрядна офіціантка з бурштиновими очима прийняла наші замовлення, налила кави і, безсумнівно, впізнавши мене, трималася неподалік, доки Гілпін не відігнав її. Однак вона й далі крутилася поряд, як настирлива кімнатна муха. Між розливанням напоїв, розкладанням столового начиння і магічно швидкою появою їжі все наше спілкування виходило уривчастим. «Це неприйнятно... Більше кави не треба, дякую... Це просто неймовірно, що... Е-е-е... звісно, житні підходять».

Ще не встигли ми все розповісти, втрутилася Боні.

— Хлопці, я розумію, що природно хотіти якось допомагати. Але ваш учинок був небезпечний. Ви маєте довірити нам з цим розібратися.

— В тому-то й справа, ви не розбираєтеся,— сказав я.— Ви б ніколи не дізналися про зброю, якби ми вчора не пішли туди. Що сказав Лонні у розмові з вами?

— Те саме, що й вам,— зізнався Гілпін.— Емі хотіла придбати пістолет, вона була налякана.

— Ви не здаєтеся враженими цією інформацією,— обуривсь я.— Гадаєте, що він бреше?

— Ми не вважаємо, що він брехав,— пояснила Боні.— Цьому типу не було резону привертати до себе увагу поліції. Ваша дружина, здається, його вразила. Дуже... Здається, чоловік приголомшений тим, що з нею відбулося. Він пригадав дрібні деталі. Ніку, він розповів, що того дня на ній був зелений шарф. Ну, знаєте, не зимовий, а просто модний шалик,— вона відмахнулася, демонструючи, що вважає моду дитячою забавкою, не вартою її уваги.— Смарагдово зелений. Пригадуєте такий?

Я кивнув.

— У неї такий один, Емі полюбляє носити його з джинсами.

— І брошка на її жакеті — золота буква «Е» курсивом.

— Так.

Боні знизала плечима: «Ну, от і все».

— Ви ж не думаєте, що вона його так вразила, що цей тип... викрав Емі? — запитав я.

— У нього є алібі. Залізне,— з багатозначним поглядом мовила Боні.— Якщо по правді, ми почали розглядати... інший мотив.

— Дещо більш... особисте,— додав Гілпін. Він із сумнівом зиркнув на свої млинці з полуницями й вихорами вершків згори. Почав зішкрібати їх на бік тарілки.

— Більш особисте,— повторив я.— То ви нарешті допитаєте Дезі Коллінза чи Гіларі Генді? Чи це маю робити я?

Взагалі-то я обіцяв Мерібет зробити це сьогодні.

— Звісно, допитаємо,— запевнила Боні. Вона розмовляла заспокійливим тоном дівчини, яка обіцяє докучливій мамі їсти краще.— Ми сумніваємося, що це