Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

Будь привітною, Емі,— шепоче мені на вушко Нік, поки ми розливаємо напої на кухні (жителі Середнього Заходу п'ють по два літри содової, завжди два літри, і ти маєш налити її у велику червону індивідуальну пластянку — завжди).

— Я так і роблю,— нию я. Його слова справді ображають, бо якщо запитати будь-кого у тій кімнаті, чи була я привітною, я знаю, що вони скажуть «так».

Інколи мені здається, що Нік уявляє мене такою, якої насправді не існує. Після переїзду сюди я влаштовувала дівич-вечірки та благодійні прогулянки, готувала запіканки для його батька і допомагала продавати квитки на речову лотерею. Я зняла свої останні гроші, щоб Нік з Го могли відкрити бар, про який завжди мріяли. Я навіть вклала чек у картку, що нагадувала кухоль пива з написом «Твоє здоров'я!», а Нік лише пробурчав скупу подяку. Я не знаю, що робити. Я стараюся.

Ми виносимо содову. Я всміхаюся і навіть сміюся, взірець пристойності й бадьорості, запитую усіх, чи можу принести їм ще щось, вихваляю жінок за салати «Амброзія» і за крабові соуси і мариновані огірки, загорнуті у вершковий сир, загорнутий у салямі.

Тато Ніка приїжджає з Го. Вони мовчки стоять на порозі — Готика Середнього Заходу. Білл Данн жилавий і ще й досі вродливий, на його лобі невеличка пов'язка. Го з похмурим обличчям, її волосся тримається на шпильках, очі не дивляться на батька.

— Нік,— каже Білл Данн, трусячи головою, і переступає поріг, зиркаючи на мене. Го приєднується, хапає Ніка і виводить його назад за двері, шепочучи:

— Я не уявляю, в якому він зараз стані. Ну, чи у нього поганий день, чи батько просто придурок. Гадки не маю.

— Гаразд, гаразд. Не хвилюйся, я за ним нагляну.

Го дратівливо знизує плечима.

— Я серйозно, Го. Візьми собі пива й відпочинь. На наступну годину ти звільняєшся від обов'язку наглядати за батьком.

Я думаю: «Якби це була я, то він би нарікав на мою надмірну чутливість».

Старші жінки продовжують крутитися навколо мене, торочачи, що Морін завжди казала, яка ми ж Ніком чудова пара, і вона не помилялася, ми, безсумнівно, створені одне для одного.

Краще вже ці доброзичливі кліше, ніж ті розмови, що велися до нашого весілля. «Весілля — це компроміс і важка праця, а далі ще більше важкої праці, спілкування й компромісів. А потім знову праця». Лишайте сподівання всі, хто входить[1].

Вечірка на честь заручин у Нью-Йорку була навіть гірша. Всі гості розпалилися від вина й обурення, так наче всі подружжя почали сваритися ще дорогою до клубу або пригадали старі сварки. От як Бінкс. Бінкс Моріарті — вісімдесятивосьмирічна мама найкращої маминої подружки — зупинила мене у барі та заверещала, як сирена: «Емі! Я маю з тобою поговорити!» Вона крутила свої коштовні каблучки на кістлявих пальцях — оберт, ще оберт, рипіння — і пестила мою руку. Стареча хватка: холодні пальці домагаються твоєї красивої, м'якої, теплої, молодої шкіри. А потім Бінкс розповіла мені, що її покійний шістдесятитрирічний чоловік не міг «втримати цюцюрку в штанях». Бінкс ділилася цим зі своєрідною посмішкою — «я майже труп, тож можу таке розповідати» — та пеленою катаракти на очах. «Він просто не міг втримати свою цюцюрку в штанях,— наполягала стара леді, її рука стискала мою долоню смертельною хваткою.— Але він любив мене більше за всіх них. Я це знаю, і ти це знаєш».

Мораль історії була така: містер Бінкс був зрадливим слимаком, але ж ти розумієш, що шлюб — це компроміс.

Я швиденько відкараскалася від неї і почала кружляти кімнатою, посміхаючись до зморшкуватих і обвислих облич з виснаженим і розчарованим виразом, який з'являється у людей літнього віку,— всі обличчя були саме такі. Більшість цих людей були ще й напідпитку і, пригадуючи танцювальні па своєї молодості, розхитувалися під музичку заміського клубу, а це здавалося навіть гіршим. Я саме пробиралася до французьких вікон, щоб трохи подихати свіжим повітрям, аж тут чиїсь пальці схопили мою руку. Нікова мама — Мама Морін — з її великими чорними очима-лазерами, з її енергійним обличчям мопса. Запихаючи шматок козячого сиру з крекерами мені до рота, вона спромоглася сказати:

— Це непросто — пов'язувати своє життя з кимсь назавжди. Це чудова річ, і я рада, що ви двоє це робите, але, ой хлопці й дівчата, будуть дні, коли ти жалітимеш, що на це погодилась. І це буде добре, якщо то будуть лише дні, а не місяці.

Я, мабуть, видавалася шокованою, я однозначно була шокована, бо вона швиденько додала:

— Але у вас будуть і добрі часи. Я знаю, що будуть. У вас обох. Багато добрих моментів. Тож просто... пробач мені, сонечко, ті попередні слова. Я лише дурненька літня розлучена пані. Ой матінко, я, здається, випила забагато вина.

І вона, помахавши мені на прощання, подріботіла геть поміж усіма тими розчарованими парами.

— Тобі тут не місце,— раптом озвався Білл Данн, і він казав це мені.— Що ти тут забула? Тобі сюди не можна.

— Я — Емі,— нагадала я, торкаючись його руки, наче це могло його розбудити. Я завжди подобалася Біллу. Навіть коли він мовчав, я бачила, що подобаюся йому, бо чоловік дивився на мене, наче на рідкісну птаху. А зараз він хмурився, напираючи на мене: карикатура молодого моряка, готового до бійки. За кілька кроків Го розставляє на стіл страви й готується підкрастися до нас — тихенько, наче з метою зловити муху.

— Чому ти в цьому будинку? — каже Білл Данн, кривлячи вуста.— А ти справді нахабна, дівчинко.

— Нік! — тихо, але схвильовано гукає Го.

— Я цим займуся,— з'являється Нік,— Привіт, тату, це моя дружина Емі. Пам'ятаєш Емі? Ми повернулися додому, щоб більше з тобою бачитися. Це наш новий будинок.

Нік зиркає на мене. Саме я наполягала, щоб ми запросили тата.

— Все, що я намагаюся сказати, Ніку,— провадить Білл Данн, уже тицяючи вказівним пальцем у моє обличчя; вечірка притихає, кілька чоловіків повільно й обережно виходять з іншої кімнати, їх руки напружені, готові до дії,— це те, що їй тут не місце. Маленька сучка гадає, наче може робити, що заманеться.

Цієї миті з'являється Мама Мо, обіймає свого колишнього чоловіка — вона завжди, завжди знаходить рішення.

— Ну звісно ж, їй тут місце, Білле. Це її будинок. Вона — дружина твого сина. Пригадуєш?

—