Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

18

Народ волає, хлопці свистять, поки ми займаємо кожна своє місце для танцювальної рутини.

Моє серце гуркоче так сильно, що перебиває баси, що рвуться з колонок. Ковток, ще один ковток.

Звучить музика, ми починаємо рухатися. Про себе відлічую ритм і, дивлячись прямо на глядачів, на ходу згадую рухи.

Праворуч, хлопок, крок ногою, підстрибнути. Обводжу поглядом хлопців, у чиїх очах плескається відверте бажання, спрямоване на всіх нас, і почуваюся якимось м'ясом на прилавку магазину, яке всі норовлять помацати та оглянути з усіх боків. Кидаю погляд на танцюючих дівчаток. Вони на всю усміхаються, ловлячи кайф від того, що відбувається, а я задихаюся. Повітря ніби піском наповнилося і насилу просочується в легені.

Крок вліво, хлопок.

Ще один погляд на трибуни. І тут, як грім серед ясного неба.

Скайлер.

Сіро-блакитні очі, спрямовані прямо на мене. Але в них немає навіть натяку на хтивість, як у решти. Вони - арктичний холод, зневага, осуд. Такий сильний, що я об нього спотикаюся. Стопорюсь на секунду і отримую чиєюсь рукою в голову. Дівчата робили переворот, коли я розгубилася.

Швидко вливаюсь назад у танець, намагаючись більше не дивитися на хлопця. Пульс розриває вени. Я оступилася. Оступилася!!

Крок вліво, вперед, сальто, підстрибнути. Фінал.

Оплески підривають поле, а я ледве на ногах стою. Хитаюся, намагаючись прийти до тями.

- Ти що твориш? – шипить Сибіла, підлітаючи до мене.

- Вибач, - намагаюся виправдатися, - перехвилювалася.

- Я дала тобі шанс показати себе, - лялькове обличчя Аллен спотворене гримасою люті, - ще одна помилка, і ти вилетиш із поля, зрозуміла?

У горлі збирається ком, але я киваю.

- Так. Вибач.

Вона відходить, а я хапаюся за горло. Мені треба попити води. Легені палахкотять. Підлітаю до столика з пляшками і, відкривши одну, роблю кілька великих ковтків. Та що зі мною таке? Це просто танці. Дещо інші, ніж ті, до яких я звикла, але танці. Чому ж мені так погано? Програму я знаю, рухи пам'ятаю. Від чого таке заціпеніння?

Відтягаю спідницю вниз, бо бачу, як хлопці з першого ряду відверто витріщаються на мене. Ставлю пляшку назад та повертаюся до команди. Машинально піднімаю погляд нагору.

Скайлер досі там. Він сидить поруч із хлопцями, з якими добре спілкується у школі. Ну, мені так здається, принаймні тому, що зі мною він останнім часом майже не розмовляє. До школи ми їздимо мовчки, тому я найчастіше їду на таксі через довгі тренування після уроків. А вдома, якщо не брати до уваги вечерю чи сніданок, ми майже не перетинаємося.

Я не знаю, з чим пов'язане його відчуження, але з'ясовувати не збираюся.

Він більше не дивиться на мене. Його погляд цілком і повністю спрямований на поле, де вже йде гра.

У перерві ми знову виступаємо. Я так сильно намагаюся, що ноги і руки починають боліти від напруги, що тече по венах, але слава Богу цього разу все виходить вдало. Ні разу не збившись, я до кінця виступу ледь не падаю. Доповзаю до лави і дозволяю собі полегшено видихнути.

Мені потрібно кілька хвилин спокою. Шум та крики діють мені на нерви. Я не надто люблю футбол, та й від скупчення великої кількості народу теж намагаюся триматися подалі. А зараз це просто якесь жахливе комбо.

Я навіть толком за Роєм не можу стежити, настільки погано почуваюся.

- Гей, красуне, - раптом звучить ліворуч від мене з викликом. Повертаю голову. - Чудовий зад. І перед нічого так.

Ірже якийсь придурок і дає п'ять своєму другові, що скалеться.

Стискаю зуби.

- Пішов ти, - огризаюсь і вже майже відвертаюсь, коли знову навіщось дивлюся нагору.

Скайлер спостерігає за мною у цей момент. Відкинувшись на дерев'яну спинку і закинувши щиколотку на коліно, пронизує мене поглядом, від якого мені погано стає.

Зуби починають скрипіти, так сильно я стискаю щелепи. Бісить. Терпіти не можу, коли я не розумію, що відбувається, а зараз я цього якраз не розумію.

Встаю і, ще раз відсмикнувши спідницю, повертаюся до дівчаток. Тут нас хоча б багато, і я можу загубитись у натовпі.

Через сорок хвилин наша команда виграє. Вибух перемоги проноситься рядами, гравцями, глядачами. Навіть я підстрибую від радості, бо останній гол забиває саме Рой.

Радість справді швидко випаровується, коли нам доводиться танцювати фінальний танець. Він найскладніший із усіх. З переворотами та масою змін позицій. І звичайно, на одному моменті я забуваю і йду ліворуч замість того, щоб піти праворуч, через що ідеальна перспектива постановки ламається.

Дідько, діько, скачу, лаючи себе на чому світ стоїть, і вже в цей момент на відстані відчуваю злість Сибіли. Вона свердлить мене нею, проробляючи в мені дірку.

Знаю, що я не дотягую до рівня команди, але ж я й не просила мене виводити на поле. Це була її ініціатива.

Щойно танець закінчується, до мене підлітає Рой, сам того не розуміючи, захистивши мене від праведного гніву Сибіли.

- Ти супер, крихітко! Я прямо кайф упіймав.

Він упивається в мене поцілунком, і я з полегшенням обіймаю його у відповідь. Ось правда радість моя недовговічною виявляється. Хлопця від мене відривають інші гравці та починають за традицією підкидати вгору та скандувати його ім'я.

- Я була впевнена, що ти несправишся, - голос Сибілли видає зміїне шипіння прямо в мене за спиною.

Моментально вся підбираюсь. Обертаюся, інстинктивно втискаючи голову в плечі.

- Вибач, Сибіло. Я казала, що до п'ятниці не встигну.

- Я теж казала це Рою. Але він вирішив будь-що-будь тебе витягнути, - труїть отрутою капітанша.

Що? Незрозуміло дивлюся в озлоблене обличчя.

— То Рой запропонував? – уточнюю, розгубившись.

- Звісно. Я б у житті тебе не пустила на поле з такою неквапливістю. Ти ж, така нерозторопна, Лів. Без образ. Але тренуватися тобі ще дуже довго, щоб досягти бодай якогось результату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍