Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

доведеться лізти через перероблений Мульчем ґрунт, була про­сто нестерпною. Тримався він лише тому, що згаду­вав про батька.

Гном зробив крок до стрижня.

— Відійдіть, — попередив він і розкрив щелепи.

Батлер швиденько відскочив. Не хотів, щоб його знову збило з ніг, як минулого разу.

Мульч зник у середині титанової колони. За мить від нього і сліду не лишилося. Труба сповнилася дивними неапетитними звуками. На металеві стіни полетіли грудки землі. З дірки посипалося сміття. Загуло сконденсоване повітря.

— Дивовижно, — захоплено вигукнув Артеміс. — Що б я зробив із десятьма такими, як він. Форт Нокс не встояв би.

— Навіть не думай, — застеріг його Рут і повер­нувся до Батлера. — Що ми маємо?

Охоронець дістав пістолета.

— Один «Зигзауер» із дванадцятьма обоймами. Оце й усе. Пістолет буде в мене, оскільки я єдиний, хто може його підняти. Ви двоє беріть що знайдете.

— А я? — подав голос Артеміс, хоча і знав від­повідь.

Батлер зустрівся поглядом зі своїм працедавцем.

— Хочу, щоб ви лишилися тут. Це воєнна опера­ція. Вас можуть убити.

— Але...

— Моя робота — захищати вас, Артемісе. А зараз це найважливіше місце на планеті.

Артеміс не сперечався. Власне, він уже і сам усе зрозумів. Іноді бути генієм — важкий хрест.

— Добре, Батлере. Лишуся тут. Доки...

Батлер із підозрою примружив очі.

— Доки що?

— Доки щось не придумаю, — посміхнувся Арте­міс.

Поліцейська Плаза

Ситуація в Поліцейській Плазі була критичною. Капітан Кельп зібрав рештки своїх людей за барика­дою із робочих столів. Гобліни стріляли крізь двері, а магії у санітарів уже не лишилося. Отже, відтепер поранені лишатимуться пораненими.

Члени Ради ховалися за солдатами. Усі, крім коман­дира Вінйайї, яка попросила видати їй електричну гвинтівку. Досі вона ще жодного разу не промахнулася.

Техніки скорчилися за своїми столами, намагаю­чись розгадати комбінацію, яка б відкрила доступ до командного пункту. Але Трабл на них не розра­ховував. Якщо Фоулі зачинив двері, то їх ніхто не відчинить.

Тим часом усередині кабінки кентавр лише стис­кав кулаки в розпачі. Яка жорстокість із боку Каджо­на — дозволити Фоулі дивитися на бійку крізь бластове скло.

Надії немає. Навіть якщо Джуліус і Холлі отримали повідомлення, уже запізно щось робити. Губи і горло у Фоулі пересохли. Нічого в нього не лишилося. Ані комп’ютера, ані інтелекту, ані сарказму. Нічого.

Під лабораторіями «Кобой»

Щось стукнуло Батлера по голові.

— Що то було? — прошипів він до Холлі, яка ліз­ла замикаючою.

— Не питайте, — прохрипіла капітан Шорт. На­віть крізь фільтри шолома запах був не дуже при­ємним.

За кілька століть уміст колон ферментизувався, але сморід був такий самий, як і в день закладення. Може, навіть гірший. «Принаймні, — подумав Бат­лер, — нам не доведеться це їсти».

Рут ліз першим, ліхтарі на шоломі висвітлювали тунель. Стрижень ішов під кутом у сорок п’ять гра­дусів, поверхня його була вкрита канавками, що мали утримувати залитий титан.

Мульч добряче попрацював, щоб пробитися крізь трубу. Але ж перероблене сміття і ґрунт мали кудись подітися. Треба віддати належне гномові, жувати він намагався ретельно, щоб не було грудочок.

Загін похмуро просувався вгору, намагаючись не думати, через що вони, власне, лізуть. Коли вони діс­талися гнома, той тримався за живіт, зігнувшись від болю.

— Що таке, Мульче? — спитав Рут, і в його голосі почулися нотки співчуття.

— Угору, — простогнав той. — Швидко вилазьте!

Очі у командира в паніці розширилися.

— Усі нагору! — скомандував він.

Вони з’юрмилися на вільному клаптику за гно­мом. Саме вчасно. Мульч розслабився, випустив гази, і якби вони були в цирку-шапіто, шатер знесло би. Гном закрив щелепи.

— Значно легше, — зітхнув він. — У цьому ґрунті багато повітря. Не могли б ви не світити мені в об­личчя? Ви ж знаєте, як я не люблю світло.

Командир послухався і переключився на інфра­червоне світло.

— Отже, ми нагорі. Що робитимемо? Здається, рі­зак ти із собою не прихопив?

Гном посміхнувся.

— Не переживайте. Гарний злодій завжди планує повернутися. Ось дивіться. — Мульч показав на ді­лянку титану, що нічим не відрізнялася від сусідніх. — Поставив латку минулого разу. Це гнучка пластинка.

Рут змушений був посміхнутися.

— Який ти хитрий. Як же виходить, що ми тебе ловимо?

— Щастить вам, — буркнув гном і ткнув ліктем у латку.

Вона відвалилася, і відкрилася сторічна дірка.

— Прошу до лабораторій «Кобой».

Вони пролізли в погано освітлений коридор. Біля стін у чотири ряди стояли навантажені візки. Освіт­лення було мінімальним.

— Мені знайоме це місце, — завважив Рут. — Я тут був, коли приходив з інспекцією для дозволу на зброю. Через два коридори комп’ютерний центр. Маємо реальний шанс щось зробити.

— А як там ДНК-гармати? — поцікавився Батлер.

— Проблема, — зізнався командир. — Якщо гар­мата тебе не впізнає, ти мертвий. їх можна запрогра­мувати на знищення цілого виду живих істот.

— Проблема, — погодився дворецький.

— Готовий заприсягнутися, що вони не актив­ні, — продовжив Рут. — По-перше, якщо тут повно гоблінів, вони навряд чи зайшли з головного входу. І по-друге, якщо в усьому звинувачують Фоулі, Ко­бой удаватиме, що зброї в них немає так само, як і в ЛЕП.

— Яка стратегія? — спитав Батлер.

— Незрозуміло, — відповів командир. — Щойно повернемо за ріг, опинимося на всіх камерах. Тож біжимо так швидко, як можемо, і збиваємо все на своєму шляху. Якщо воно має зброю, конфіскуємо. Мульче, ти лишаєшся тут і розширюєш тунель, мож­ливо, нам доведеться швидко тікати. Готові?

Холлі простягнула їм руку:

— Панове, приємно було попрацювати разом.

Командир і охоронець її потисли.

— Навзаєм.

І вони пішли коридором. Дві сотні гоблінів проти трьох віртуально неозброєних героїв. Буде гаряче.

Внутрішні помешкання лабораторії «Кобой»

— Вторгнення! — потерла долоні Опал Кобой. — У лабораторіях сторонні.

Каджон підійшов до плазмового екрана.

— Бачу, це Джуліус. Дивовижно. Здається, ваша команда перебільшила, генерале Спута.

Спута сердито облизнув зіниці. Лейтенант Найл утратить шкіру ще до сезону линяння.

Каджон прошепотів на вухо Опал:

— Можемо активувати ДНК-гармати?

Піксі покачала головою.

— Не так швидко. Вони запрограмовані на ДНК гоблінів. Знадобиться кілька хвилин.

Каджон повернувся до чотирьох гоблінських ге­нералів.

— Накажіть одному загону підходити ззаду, а ін­шому — з боків. Оточимо їх біля дверей. Із пастки їм не вибратися.

Каджон кинув погляд на монітор.

— Так навіть краще, ніж я планував. Отже, мій