Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

людське око. В костюмі Восьмої Секції було трохи легше, бо частоту вібрацій в ньому було знижено. Холлі витягла і розгорнула великий пря­мокутник камуфляжної фольги, яка автоматично проектувала на свою поверхню приблизно те, що мало за нею перебувати. Кожна частка камуфляжної фольги насправді була ельфійським багатогранним діамантом, який міг віддзеркалити будь-що під будь-яким кутом.

Вона зайшла зі спини Номера Один і підняла фольгу. Фольга була витвором мультисенсорної тех­нології, тож Фоулі дуже легко стер з проекції Номе­ра Один. Мінерві здалося б, що полонений демон просто зник. Номеру Один здалося б, що аж нічого не сталося, і цей порятунок — найневдаліший поря­тунок в історії порятунків.

Через секунду до них повернулася Мінерва.

Номер Один їй кивнув, але з подивом зрозумів, що вона його не бачить.

— Де він, Артемісе? — закричала дівчинка в теле­фон. — Де моя премія?

Номер Один хотів сказати «Я тут!», але вирішив цього не робити.

— Ти мене надурив! — кричала Мінерва. — Ти до­зволив мені захопити твого демона!

«Нарешті второпала, — подумала Холлі. — А тепер іди обшукай шато, як слухняна дівчинка».

Мінерва вискочила з кімнати, гукаючи батька. В сусідній кімнаті тато Парадізо, почувши крики доньки, вимкнув телефон і почав повертатися...

Фоулі активував лазер шолома і вистрілив йому в груди. Чоловік упав на підлогу і лишився лежати, повільно дихаючи.

— Мило, — проспівав кентавр. — Ти бачила? А на склі лише маленька подряпина.

— Він ішов до дверей! — заперечила Холлі, опус­каючи фольгу.

— Він ішов до дзеркала. Довелося його оглушити.

— Поговоримо про це пізніше, Фоулі. Мені не по­добається твоє нове бандитське ставлення до роботи.

— Кабаліні подобається, коли я такий рішучий. Вона називає мене своїм жеребцем.

— Ким? Слухай, просто стули пельку! — просича­ла Холлі, розтопивши пута Номера Один двома ко­роткими пострілами із лазера.

— Вільний! — вигукнуло бісеня, скочивши на ноги. — Розкріпачений. Незв’язаний. Без обмежень.

Холлі вимкнула захист і постала перед Номером Один.

— Сподіваюся, це шолом, — сказав Номер Один.

Холлі торкнулася кнопки, і візор піднявся.

— Так. Я таке ж міфічне створіння, як і ти. Про­сто належу до іншої родини. Я ельф.

— Ельф! — із задоволенням вигукнув Номер Один. — Справжній ельф. Я чув, що ви готуєте їжу і любите музику. Це правда?

— Буває, коли не намагаємося втекти від смер­тельно небезпечних людей.

— О, ні. Вони не смертельно небезпечні. Не кро­вожерливі, не смертоносні і не агресивні.

— Може, не та, кого ти бачив. Але є тут один хло­пець із кумедним волоссям. І повір мені, коли він підніметься, то буде і кровожерливим, і всім тим, що ти назвав.

Номер Один пригадав Біллі Конга. Бажання зно­ву його побачити не виникло.

— Гаразд, ельфе. Що тепер робити?

— Називай мене Холлі.

— А я Номер Один. Тож, що тепер робити, Холлі?

— Тепер тікатимемо. На нас чекають друзі... е-е... Номер Один.

— Друзі? — перепитав Номер Один. Звісно, це слово він знав, але ніколи не уявляв, що воно буде

мати хоч якесь до нього відношення. На душі потеп­лішало, навіть у такій жахливій ситуації.

— Що мені робити?

Холлі обгорнула його фольгою, немов шаллю.

— Притримуй ось це. Вона тебе майже повністю закриває.

— Дивовижно, — сказав Номер Один. — Плащ-невидимка.

У вухо Холлі простогнав Фоулі:

— Плащ-невидимка? Та це ж напрочуд чутливе бойове обладнання. Що він собі думає? Невже йому здається, що якийсь цілитель отак просто взяв і ви­тяг фольгу з-під пахви?

Холлі не звернула уваги на кентавра. Це вже стало майже звичкою.

— Міцно тримай фольгу однією рукою. Іншою чіпляйся за мій пасок. Потрібно швидше вибиратися звідси. Магії в мене лишилося на кілька хвилин, піс­ля цього захист утримувати не зможу. Готовий?

Із шалі-невидимки висунулася схвильована мор­дочка Номера Один.

— Тримати фольгу. Чіплятися за пасок. Зрозумів.

— Добре. Фоулі, прикривай нас. Ходімо.

Холлі увімкнула захист і побігла через відчинені двері, потягнувши за собою Номера Один. Уздовж коридора стояли високі рослини в горщиках, висіли дорогі картини, написані олією, серед яких був і Ма-тіс. Холлі чула, як у сусідніх кімнатах кричать люди.

В будинку зчинився переполох, і щомиті до коридо­ра могла вибігти якась Людина Бруду.

Номер Один намагався не відставати, його ма­ленькі ніжки ледь устигали за супер-тренованим ельфійським капітаном. Втеча здавалася неможли­вою. Зусібіч наближалися кроки. Номер Один трохи замислився, зачепився пальцем ноги за фольгу і на­ступив на неї. Електроніка затріщала і вимкнулась. Демон став таким же видимим, як і пляма крові на снігу.

— Фольгу ми втратили, — сказав Фоулі.

Холлі стиснула пальці. Як же їй не вистачало піс­толета!

— Так, лишається тільки бігти. Фоулі, тобі віжки в руки, якщо дозволиш таку конячу аналогію.

— Нарешті, — посміхнувся кентавр. — Я додав до панелі керування ігровий джойстик. Не дуже тради­ційно, але зручно. Вороги наближаються з усіх боків. Моя порада — обрати прямий маршрут. Біжіть до кінця коридора і робіть, як наш друг Дуда — стри­байте у вікно. Коли ви опинитесь на вулиці, Батлер вас прикриє.

— Гаразд. Тримайся, Номере Один. Що б не тра­пилося, не відпускай пасок.

Попереду з’явилася перша загроза. З-поза рогу вибігли двоє охоронців з пістолетами в руках.

«Колишні поліцейські, — здогадалася Холлі. — Прикривають діагоналі».

Побачивши Номера Один, чоловіки від жаху зу­пинилися. Схоже, вони були серед тих, кому не було потреби знати про демона.

— Що за дідько? — не втримався один.

Інший швидко отямився.

— Затримуємо його!

Фоулі випустив їм у груди добрячий удар лазе­ром. Охоронців відкинуло до стіни, вони сповзли на підлогу.

— Непритомні, — сказав Номер Один. — Кома­тозний стан, каталепсія, втрата свідомості.

Він зрозумів, що потік лексики — непоганий спо­сіб упоратися зі стресом.

— Стрес. Тиск, напруження і тривога.

Холлі потягнула його до відчинених вікон. У про­тилежному кінці коридора з’явилися інші охоронці, і Фоулі вправно вивів їх з ладу.

— Мені потрібно нарахувати премію, — сказав він. — Чи, принаймні, дозволити все.

У вітальні було ще два охоронці, які неспішно пили еспресо. Фоулі технічно завалив їх там, де вони стояли. А тоді ввімкнув лазер-вентилятор, і кава випарувалася, не встигла вона і на килим пролитися.

— Килим туніський, — пояснив він. — Дуже важ­ко вивести каву. А тепер можна лише пройтися пи­лососом, щоб прибрати гущу.

Холлі спустилася до кімнати-.

— Інколи мені здається, що ти не розумієш усієї серйозності бойових