Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Дай мені іще одну хвилину, — наполягав хло­пець. — Якщо я не зможу переконати тебе за хвилину, тоді я вимкнуся, а ти продовжиш своє дослідження.

— П’ятдесят дев’ять, — відповіла Мінерва. — П’ят­десят вісім...

Цікаво, чи всі дівчата такі емоційні? Холлі теж така. Щойно була тепла, а за мить — крижана.

— У тебе в полоні дві істоти. Обидві наділені сві­домістю. Жодна з них не є людиною. Якщо ти хоч одну представиш науковому товариству, на них по­чнуть полювати. На твоїй совісті буде знищення принаймні одного виду. Ти цього хочеш?

— Вони цього хочуть, — відрізала Мінерва. — Перший демон, якого ми врятували, погрожував нас убити і з’їсти. Він сказав, що демони повернуться і зітруть людство з лиця землі.

— Я знаю про Аббота, — сказав Артеміс, скорис­тавшись інформацією, яку отримав із камер спосте­реження за дівчиною, — Він динозавр. Демони ніко­ли не захоплять людство. Якщо вірити моїм часовим розрахункам, Аббота закинуло на десять тисяч років у його майбутнє і повернуло знову. Оголосити війну демонам — це все одно що оголосити війну мавпам. Власне, від мавп загрози більше. І кількість їхня біль­ша. До того ж, демони і матеріалізуватися повністю не можуть, якщо не вистрілити в них сріблом.

— Я переконана, що вони знайдуть засіб. Може, когось випадково занесе, як це сталося з Абботом, а він відкриє шлях для інших.

— Дуже неймовірно. Справді, Мінерво, які шан­си, що таке станеться?

— Отже, Артеміс Фаул хоче, щоб я забула про свій Нобелівський проект і випустила на волю демонів.

— Про проект ти маєш забути точно, — сказав Ар­теміс, поглянувши на годинника. — Але не думаю, що потрібно випускати полонених.

— Справді? І чому?

— Тому що мені здається, їх уже немає.

Мінерва обернулася туди, де сидів Номер Один. Місце було порожнє: полонений демон зник разом зі стільцем. Вона оглянула кімнату і переконалася, що крім неї там нікого не було.

— Де він, Артемісе? — заверещала вона в теле­фон. — Де моя премія?

— Забудь про це, — тихо сказав хлопець. — Воно того не варте. Учися в того, хто робив ті самі помил­ки. Я тобі скоро зателефоную.

Мінерва стиснула телефон, немов то була хлопце­ва шия.

— Ти мене надурив! — сказала вона, нарешті збаг­нувши правду. — Ти дозволив мені захопити твого демона!

Але Артеміс не відповів. Він неохоче розкрив руку і закінчив розмову. Як правило, коли він вигра­вав, на серці ставало тепло і радісно, але чомусь за­раз він почувався негідником. Яка іронія! Тепер, коли він майже перетворився на доброго хлопця, він почувався поганим.

Батлер поглянув на нього зі свого горбочка.

— Як розмова? — запитав він. — Ваша перша довга розмова з дівчиною того ж віку?

— Чудово, — саркастично відповів Артеміс. — Пла­нуємо весілля в червні.

ГЛАВА 9: ВТЕЧА

Шато Парадізо

КОЛИ Холлі Шорт відчинила двері своєї тимчасової камери в підвалі, на по­розі вже підстрибував шолом, на який Фоулі вивів тримірне зображення.

— Налякав, — сказала вона. — Не можна було просто надіслати повідомлення?

Фоулі вбудував у шолом тримірну програму допо­моги. Холлі навіть не здивувалася, що він надав вір­туальному помічнику власних рис.

— Я трохи схуднув, відколи створив цю модель, — сказав образ Фоулі. — Бігав. Щовечора.

— Зосередься, — наказала Холлі.

Вона опустила підборіддя, і шолом слухняно стрибнув їй на голову. Холлі туго його застебнула.

— Де той демон?

— Прямо по сходах. Другі двері ліворуч, — відпо­вів Фоулі.

— Добре. Стер зображення із системи стеження?

— Звісно. Демон невидимий, і тебе не побачить жодна камера.

Холлі пострибала по людських сходинках. Легше було б літати, але вона лишила крила назовні, щоб вони не потрапили до рук людей. Знати про них можна було лише Артемісу. Та й про це слід було ще подумати.

Вона поквапилася коридором, минула перші две­рі з лівого боку і підкралася до відчинених других дверей. Зазирнула, швидко оглянула кімнату.

Демон сидів прив’язаний до стільця, людська ді­вчинка говорила по телефону, відвернувшись від нього. На стіні висіло велике двобічне дзеркало. За допомогою термального скана Холлі перевірила сусідню кімнату і побачила там людину — високого чоловіка. Він, здається, теж розмовляв по мобільно­му і на демона не дивився.

— Може, оглушити її шоком? — з надією запитав Фоулі. — Вона ж використала до тебе снодійний газ.

Йому дуже подобалася нова іграшка. Немов ком­п’ютерна гра від першої особи.

— Я ж не втратила свідомість, — сказала Холлі крізь зуби. Вільно говорити заважав шолом. — Зата­мувала подих, бо Артеміс попередив, що вони засто­сують газ. І одразу ж провітрила автомобіль.

— А що до Чоловіка Бруду в сусідній кімнаті? — не відступав Фоулі. — Лазер я і через скло можу на­вести. Дуже слушно.

— Замовкни, або заплатиш за все, коли я повер­нуся додому, — застерегла Холлі. — Ми стріляємо лише в крайньому разі.

Холлі обійшла Мінерву, намагаючись не зачепити дівчину і не наступити на скрипучу мостину. Варто лише скрипнути, і весь план пропав. Вона присіла перед малим демоном, якого, здається, не хвилювало нічого, крім щойно відкритих здібностей. Він просто називав слова і після кожного хихотів.

— Достаток, дуже добре, — сказав він. А тоді: — Гігієна. Мені подобається. Хі-хі.

«Чудово», — подумала Холлі. Цей демон при пере­носі втратив певну частину клітин мозку. За допомо­гою голосового набору вона набрала текст на візорі.

— Кивни, якщо ти можеш прочитати, — було там написано.

Демон побачив, як просто перед ним у повітрі з’явилися слова.

— Кивни, якщо ти можеш... — одними губами промовив він, а тоді зупинився і відчайдушно заки­вав головою.

— Перестань кивати! — написала Холлі. — Я ельф. Належу до однієї з перших родин ельфів. Я прийшла тебе врятувати. Ти зрозумів?

Відповіді не було, тож Холлі написала:

— Кивни один раз, якщо зрозумів.

Демон кивнув.

— Добре. Тобі потрібно сидіти спокійно і тихо.

Знову кивок. Маленький демон швидко вчиться.

На внутрішньому боці візора з’явилося зобра­ження Фоулі.

— Готова? — запитав кентавр.

— Так. А ти приглядай за Чоловіком Бруду в су­сідній кімнаті. Якщо він повернеться, можеш його оглушити.

Холлі полізла в правий рукав і двома пальцями схопила кінчик полотна маскувальної фольги. Втім, це не так уже й легко, якщо ельф під захистом, адже швидкість вібрацій значно перевищує ту, що може сприйняти