Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

class="p1">З моїм малодушним пророцтвом він не погодився, він вірить, що народ здатний сам влаштувати своє життя так, як йому найбільше підходить, і зможе розірвати зачароване коло, у якому з героїв постають тирани. Без героїв обійтися не можна, вони — та грудка снігу, що тягне за собою всю лавину. Тільки не треба допустити, щоб вони зганьбили здобуту славу. Старі римляни своїх героїв висилали у віддалені землі і так уберігали їх для безсмертя. Якщо це надто жорстоко, ми своїх героїв могли б відправляти назад на ту роботу, з якої вони прийшли.

Не прийняв він і моєї думки про те, що слово повинно бути розрадою й відпочинком, бо це врешті-решт означає капітуляцію. Слово має бути бунтом і закликом до боротьби, доки зло панує в світі. В іншому разі воно обман, опіум, і люди будуть снити рожеві сни, як нещасний Сеїд Мехмед, і їм буде байдуже, що поза ними — хоч потоп.

Звідки в нього ця тверда віра, якої не визнає жодна ймовірність? Стільки людей плекало надію, так і не дочекавшись добра. А нові, які приходять, вірять знову. Людська надія сильніша за досвід, її не в змозі схитнути чужа невдача.

А може, він згоден на все, що б не спіткало його, навіть на смерть? Не знаю, як це — погодитися на смерть, хіба що в своєму запалі він сприймає її як частину власної діяльності? Чи, може, й не думає про неї? І на це він здатний, бо він здатний на все.

Чи думає він про що-небудь інше? Чи має родину, за якою іноді тужить, чи має друга, з яким говорить про звичайні речі, дівчину, якій шепоче про любов? Чи він — постійно палаючий вогонь, який горить і згоряє, забуваючи про інше, ближче тепло?

Запитав я його про це, щоб перервати розмову про речі, які поважаю, але яких не розумію.

Раміз узяв мене під руку й повів до іншої, порожньої кімнати. Він, який не боявся в мечеті привселюдно виголошувати те, чого інші не наважуються навіть думати, про себе говорить пошепки, уникаючи вух можливого третього, якщо сонний Сеїд Мехмед випадково прокинеться.

Має друзів, сказав він тихо, і не одного, приємно йому, коли знаходить їх, жаль, коли розстається з ними, і не забуває жодного, бо з друзями певніше. І ми двоє могли б подружити, але для цього мені потрібно змінитися, стати людиною, якою я, власне, є, тільки не маю хоробрості це виявити. Він міг би полюбити мене і такого, доброго та безпорадного, але не зміг би поважати. А це лише півдружби.

Є в нього й дівчина, яку він дуже любить, і шкода йому, що мусить надовго розлучатися з нею і що їхня любов — це постійне чекання. Але якби було інакше, він не був би тим, ким є. А коли б він кинув усе й повернувся додому, щоб там учителювати й вирощувати в саду троянди чи садити картоплю, тоді не був би здатний на справжню любов і, можливо, звинуватив би її в тому, що зрікся своєї мрії. Він сказав їй це, хай вона сама вибирає. І вона вибрала чекання. Важко, але все-таки чудово.

Увечері, повернувшись з мечеті, він заплющує очі й, уявляючи її в своїй убогій кімнаті, розповідає їй, що він говорив людям і як вони жадібно слухали його. (Хоча мене й зворушила ця юнацька невинність, у голову мені мимоволі закралася гидка думка, що та далека дівчина, втомлена довгим чеканням, могла вночі шепотіти якомусь ближчому й звичайнішому хлопцеві про ближчі й звичайніші речі, ніж боротьба за бідняцьке щастя).

Має й родину: матір-удову, заміжню сестру і брата-коваля, який живе з матір'ю. Батько загинув на війні, а він в Аль-Азгарі утримував себе тим, що давав уроки тупим багацьким синкам. Зазнав тоді досить лиха, натерпівся принижень, надивився на багацьку сваволю й бідняцькі муки і зрозумів, наскільки погано влаштований світ.

Звичайно, він і раніше це бачив, бо для цього не треба великого розуму, але своє покликання усвідомив якось раптово, в одну мить, ніби в спалахові блискавки. А розкрив йому очі один дервіш[12] Хамзевійського ордену. Управителі не потрібні, ні володар, ні держава — усе це насильство. Досить, щоб звичайні люди, які роблять своє діло і які не бажають панувати над іншими та іншим не дають панувати над собою, домовилися про все та щоб милість божа їм допомогла. Дервіша вбили, але його слова глибоко запали в Рамізову душу. Усі, крім божої милості: люди й самі владнають свої стосунки.

На важку долю він не скаржиться, бо інакшого життя й не уявляє собі. Справді, йому не завжди легко, але він уже звик до труднощів, погрози його не лякають, в'язниці він не боїться, неприємно тільки, що битимуть, але він молодий — витримає. Важче буває, коли думає про матір, брата, дівчину, про домашній затишок і тепло звичайної розмови, якої давно вже не чув. Але такі думки він проганяє від себе, щоб не розслаблювали його.

Він хотів би тут знайти собі друга. Не прихильника, не послідовника, їх він має, а справжнього друга, з яким і розмовляєш інакше, і мовчиш інакше, ніж з іншими людьми, які б милі вони тобі не були. Дружбу не створиш, вона приходить сама, як і любов. Він був би радий, якби ми стали друзями.

Я простягнув йому руку, мене зворушив його страх перед самотністю й потреба мати близьку людину. Своїх думок він не зрадить, але й з ними іноді буває йому незатишно й пусто. Моя дружба небагато дасть для нього, але може послужити йому внутрішнім захистком і опорою.

Ми вийшли на вулицю.

Я запросив його зайти коли-небудь до нас, ми прості люди, сказав я, і зробимо все, що від нас залежить, аби він був задоволений. Але я промовчав, що запросимо його до себе на обід, хоч це йому найбільш потрібне. Бо, дивлячись на нього, я не сказав би, що він часто їсть.

Отак, за звичайною розмовою, я й забув про упередженість, з якою зустрів його.

Незвичайний юнак. З нього буде чудова людина, якщо йому не вдасться здійснити того, про що він мріє, і страшна, якщо вдасться. Він буде гордитися чистотою своїх думок і тоді, коли вони вже давно будуть заплямовані. Зараз він проти насильства, але запровадить його в ім'я свободи. Зараз він за свободу, але задушить її в ім'я влади. Він боротиметься