Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

– Чого ви вчепились за Беранже? – зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Д. Бєдного?

– Можу сказати і про мовну «практику» Д. Бєдного.

– «Язык его произведений, – пише про Д. Бєдного Ухмилова, – грубый, дерзкий, снижающий поэтический стиль, унаследованный от поэзии прошлого, об'являющий поединок «тонкому мастерству», – так же по душе поэту-массовику, как и язык самой массы».

– Почекайте, – скрикнув мій співбесідник. – А ми встигли сконстатувати чи є він корисний для маси, чи ні?

– «Д. Бєдний, – пише та ж таки Ухмилова, – создал школу массового искусства. Его читатели – его ученики. Это неграмотные, малограмотные робкоры, начинающие писатели, безвестные авторы коллективного народного творчества. Они не создали себе имени ни в газете, ни в литературе и, может быть, и не создадут, но они уже выполняют определенное дело – они осуществляют великие планы нашего строительства».

– Розумієте тепер, чим корисна для маси мовна практика Остапа Вишні?

– Чого ви вчепились за Д. Бєдного? – знову зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Леніна?

– Можу сказати й про мовну практику Ільїча.

– «Я знаю только то, – говорив Володимир Ільїч, – что когда я выступал в качестве оратора, я все время думал о рабочих и крестьянах, как о своих слушателях. Я хотел, чтобы они поняли меня. Где бы ни говорил коммунист, он должен думать о массах, он должен говорить для них».

– Так то ж комуніст, – ображено заявив співбесідник, – а ми ж художники. Не буде ж користуватись сучасний російський письменник глибоко-народнім словником, скажімо, Тургенєва.

[…зав] я, – «не только читал, но и перечитывал не раз Тургенева». Очевидно, глибоконародній словник цього руського письменника Ленін не вважав за реакційний.

– Ну, добре, – погодився мій фурорист. – Ми і цей пункт викреслимо. Це просто помилка. Хіба ви не пам'ятаєте, що писав Полторацький в своїй другій «монографії», саме в «літературних засобах»? Він писав: «пригадаймо також Ленінову думку «об очистке русского языка». Отже, як бачите, Полторацький не проти «глибоконароднього словника», – це він просто помилився. Він проти тієї системи українізації дітей, що її пропонує Вишня. Вишня пише: «матері, говоріть українською мовою і ваших діточок ніколи не прийдеться українізувати» (том І, ст. 170), а Полторацький твердить, що це спрощенство, некультурність, реакція. На якій підставі? А просто без підстави. Що ви на це скажете? Га?

– Коли «монографію», – сказав я, – саме в такому вашому пляні буде збудовано – я її охоче надрукую окремою брошурою.

– Ага, – радісно скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Нарешті впіймались… Тільки для чого це ви пересмикуєте? Полторацький пише:

«Мова Остапа Вишні на сьогодні вже в культурному відношенні є нижчою за мову сьогоднішнього аграрного робітника колгоспу, що знає «диференційований пай», «колективізацію» і т. д.», а ви тлумачите його протест проти «глибоконароднього словника» як протест взагалі проти глибоконароднього словника. Справа ж іде тільки про те, щоб цей словник поширювати. Так?

– Поперше, – сказав я, – навіщо тут згадано «колективізацію»? «Морфолог» хоче підкреслити, що в творах Остапа Вишні нема навіть такого слова, як «колективізація»? Коли це так (а інакше полторацьку фразу і не можна тлумачити), то це вже, так би мовити, «морфологічне» шарлатанство. Крім мініятюрок, написаних спеціяльно за колектив (як от «У колехтиві», «От задача», тощо), в творах Вишні, як відомо, слово «колектив» досить таки частенько зустрічається. По-друге, як розуміти це «і т. д.»? Під «і т. д.» очевидно, треба розуміти «Стевуклю»? Так? По-третє, щодо «диференційованого пая».

От уже воістину запаморочення від «лівих» «неуспіхів». В творах Остапа Вишні (і саме при бажанні) можна найти кілька сотень таких слів, як «диференційований пай»? Можна! В чому ж тоді справа? А справа тут не тільки в страшенному бажанні поговорити «вченими» словами, а і в тих лівих загибах, що їх речником виступає той же таки балакучий фурорист.

– «Через три роки дев’ять місяців, а за кращих умов – місяців через 35, а то й раніше, – пише Полторацький, – село стає центром с.-г. промисловости, що не буде відрізнятися чимсь особливо від міста. Стан продукційних сил – усуспільнені машини, обумовлені ним відносини у виробничому процесі – робітники соціялістичних заводів (зерно або металь) – будуть однакові в місті й у кол. селі. Ясно, що такий стан соціяльно-економічної бази призводить до того, що не буде психологічної різниці між мешканцями кол. села й міста».

Як вам подобається таке твердження, тов. Европенко-Европацький? Чи не скажете мені, де тут «лівий» загиб переріс у правий? Не скажете? Так тоді я вам скажу.

Що за три роки й 9 місяців, «а то й раніш» всю Україну буде колективізовано – в цьому ніхто не сумнівається, але що за ті ж таки 3 роки й 9 місяців, «а то й раніш» село «не буде відрізнятися чимсь особливо від міста», що за ті ж таки роки не буде ніякої «психологічної різниці між мешканцями кол. села й міста» – в цьому ми не тільки сумніваємось, але й вважаємо пропаганду таких «ідей» за глибоко шкідливу пропаганду куркулячого підбрехача. Чому саме куркулячого підбрехача? Тому, що Полторацький говорить нісенітниці? Нічого подібного! Тому, що він те, т. зв., «кол. село», що в ньому ще буде точитися клясова боротьба, те «кол. село», що в ньому буде ще чимало куркулячих підголосків, те кол. село, що культурно стоятиме багато нижче за город, – саме це село він хоче зробити (принаймні ідеологічно) цілком незалежним (нема ж «психологічної різниці») від пролетарського міста. Чи не замах це на селянську бідноту й середняцтво, які ваш «морфолог» думає через три роки й 9 місяців залишити без диктатури пролетаріяту (про яку ж тут говорити диктатуру, коли село незалежне від міста)? Чи не визирає із-за цієї тези обличчя знахабнілого, позбавленого прав «культурного» глитая, який мріє, коли не сьогодні, то хоч завтра стати біля державного керма? Що ви на це скажете, тов. Европенко-Европацький? Розумієте тепер, відкіля цей «диференційований пай»?

– Це вже знаєте, політика, – промовив мій збентежений співбесідник, – а я в політиці, можна сказати, профан.

Так що, про це давайте покинемо. Припустім, що Полторацький і справді не довів, що Остап Вишня має «негативний словник» (я готовий і ці промахи викреслити), але слухайте його далі.

– «На жаль, наш багатотиражний автор (себто Остап Вишня. – М. X.) кілька разів висловлює такі думки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки на культурницькі заходи сучасности. Коли не помиляємось, ми зібрали всі філологічні висловлювання О. Вишні, що є в чотирьох томах його «усмішок». На щастя, їх не так багато – всього два. В 3 томі ми маємо усмішку «Вольовий спосіб», а в 2-му – «Про ініціятиву».

Що ви на це скажете?

– Як бачите, з «негативним словником» ваш хуторист провалився. Але, провалившись на словникові, він