Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

книжкою монографію Ол. Полторацького, – суворо звівши свої функціональні брови, сказав тов. Европенко-Европацький, «лівий» друг вищезазначеного «монографа».

– Яку це монографію? – спитав я.

– Як яку? Та ту ж, що друкувалася в 2, 3 і 4 числі «Нової генерації» за цей рік. Нашу монографію про Остапа Вишню.

– Вашу про Остапа Вишню? Відмовляюся!

– Ігі-гі! гі-гі! – вдарився в гістерику тов. Европенко-Европацький і… раптом змовк. – Словом, – заспокоївшись, промовив він, – ви і тепер не думаєте підтримати нас в боротьбі з реакційним гумористом?

– Не думаю! – сказав я й, не покидаючи коректного тону, додав: – А також, будь ласка, залиште мене.

Але тов. Европенко-Европацький не вгомонявся. Він кричав, що я «затикаю рота футуристам», що я «замазую гріхи Остапа Вишні», що я і т. д. і т. п. Нарешті ця розмова мені обридла, і я примушений був розгорнути ту ж таки «Нову ґенерацію» й по пунктах доводити своєму співбесідникові, що «єдина серйозна розвідка», як рекомендують фурористи свій «труд» про нашого популярного гумориста, в кращому разі є звичайнісінька собі претензійна халтура і що, значить, переводити на неї папір нема рації. Переконати тов. Европенка-Европацького, звичайно, не вдалося. Отже, щоб на мене не було нарікань, що я, мовляв, «затикаю рота футуристам» і замазую «гріхи Остапа Вишні», – отже саме для цього я й виношу на суд читачів свій, коли так можна висловитися, диспут з тов. Европенко-Европацьким.

1. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВІЙ СЛОВНИК»

«…тим то, на нашу думку, пролетарські кола українського суспільства повинні засудити реакційну мовну практику Остапа Вишні».

Ол. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з словника, а з першого абзацу:

– «З Вишнею сталося так, – пише Полторацький, – як колись із миром, коли солдатська маса проголосувала за мир своїми ногами, хоч він і не був ще схвалений офіційно. Так само і з Вишнею – читач проголосував зa нього своїм попитом, а критика й досі не встигла констатувати – чи є він корисний для сучасности, – а чи ні».

Ну, що ви на це скажете? Га?

Я «автогенно» («у розумінні взаємної підпорядкованости всіх частин» свого тіла) запалив цигарку.

– Пашквіль! – сказав я. – І на радянську пресу і на читача.

Мій співбесідник аж рота роззявив.

– Що ви кажете?

– Що я кажу? Та те ж, що чуєте, камраде. Чи не поінформуєте мене, з якого року Вишня почав друкувати свої гуморески? З 1921? З 1921! Виходить, що мало не за десять років діяльности «короля українського тиражу» не найшлося жодного більшовика, який би «встиг сконстатувати, чи є він, Вишня, корисний для сучасности чи ні»? Виходить тільки від Полторацького можна починати історію справжньої радянської преси? Це вже, знаєте, ваш «морфолог» дуже далеко плигнув, так би мовити (за Плехановим), «левее здравого смысла». I ви хочете, щоб я поширював цю хлестаковщину?

– А де ж тут пашквіль на читача?

– Пашквіль на читача? Прошу! Хто читає Остапа Вишню? Робфаківець, студент, селянин, червоноармієць, робітник… автор «монографії» про робітника говорить?

Тов. Европенко-Европацький розгорнув «Нову генерацію» й прочитав:

– «Твори Остапа Вишні є одним із перших засобів українізувати, напр… робітника».

– Так от, за вашим новоявленим виходить, що наш читач на протязі тих же десяти років голосував за Вишнею не головою, а… «ногами». Як вам подобається ця хоробрість?

Тов. Европенко-Европацький спантеличено подивився на мене й раптом півником підскочив:

– А ви думаєте, що ми боягузи?

– Страшенно хоробрі, – відповів я. – Саме до того часу, поки вами ніхто не цікавиться. Тепер вами починають цікавитись – отже скоро щезне й хоробрість. І пиха, звичайно. І балакучість. «Болтун подобен маятнику», говорить той же Кузьма Прутков, «того й другого надо остановить».

– Це пункт не головний, – раптово міняючи тон, сказав мій співбесідник. – Ми цей пункт можемо викреслити. Давайте перейдемо до словника.

– «Цей словник, – пише Полторацький, – як відомо, є словник глибоко-народній (себто словник Остапа Вишні. – М. X.). Отже, – продовжує він, – мовна практика Остапа Вишні є мовною практикою реакційною». Що ви на це скажете?

– Коли ми тут маємо справу, – сказав я, – з ілюстрацією до обов'язкової детермінації елементарної логіки логікою «лівою», себто, коли автор не вважає «глибоко-народній словник» справою реакційною і все-таки говорить своє «отже», то це безконсеквентна глупота. Коли ж «морфолог» (Полторацький називає себе «морфологом». – М. X.) серйозно думає, що користуватися з глибоко-народнього словника і саме так, як ним користується Вишня (з пристосуванням до мас) значить бути «реакційним мовним практиком», то це вже… так би мовити, «же ву прі» від «культури примітивізму» пана Донцова, себто від краватко-фабричного европенківського хатянства.

– Докази?

– Будь ласка! Заперечуючи «глибоко-народній» словник, який словник протиставляє Вишниному словникові ваш «морфолог»? Словник «стовідсоткового учня Северяніна» М. Семенка? Так? Так! «Морфолог» твердить, що тільки «Семенків словник веде читача за собою»? Тільки «Семенків словник, – твердить морфолог, – виразно показує нам, що він, словник, є функція загального ідеологічного спрямовання поета, яке й дозволило Семенкові стати в лави поетів Жовтня»? Так? Так! Який же це Семенків словник? Прошу: «Стеклю влю скую Уюю»[9].

Поясніть, що це таке? Відмовляєтесь? Ну, так тоді поясніть, що це таке:

«Стало льо тало ало рюзо юзо бірюзо остало квальо мало льоо»[10]. Відмовляєтесь і це пояснити? Чи може ви маєте на увазі северянинські «еротези-поези»? Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропаґандиста такої парфюмерної беліберди?

– Дозвольте, – скипів тов. Европенко-Европацький. – Річ іде не про Семенка, а про Остапа Вишню.

– Річ іде, – сказав я, – про глибоко-народній словник, про европенківську спробу зробити з практиків цього словника «реакціонерів», про спробу зробити реакціонерів з таких практиків глибоко-народнього словника, як, скажімо, Беранже, Д. Бєдний, як, скажімо, нарешті В. І. Ленін.

Чи не скажете мені, коли жив Беранже? Той Беранже, що з такою погордою виголошував, що він «простолюдин» («je suis vilain, et très vilain»)? На початку XIX сторіччя? А чи відомо вам, тов. Европенко-Европацький, що французький робітник і досі в кишені своєї блюзи носить мініятюрні збірнички пісень Беранже? Чи може і там критика «не встигла сконстатувати чи є він корисний для сучасности чи ні»? Саме за сто років? Чи може й там забули звернутись до Полторацького? Правда, один із знавців європейської літератури говорить, що «в критиці й історико-літературних оглядах, в оглядах, що кокетують високомір'ям не гірше за псевдоклясичну школу, ми частенько надибуємо на черстві й холодні рецензії про «реакційну» поезію Беранже», але хіба ці «монографії» пишуть не ті ж самі паничики, що «простолюдин» їх так висміював? Пам'ятаєте цей от віршик:

– «Наш паничик Юда вроді —

та не Юда, а дивак;

патріот із патріотів

і на все, на все мастак.

Простеляється, як кішка,

вигинається, як змій…

Та чому ж його, біг мій,

ми цураємося трішки?»

Беранже цурався паничів-европенків, паничі-европенки цуралися його. «Але народні маси залишились вірними своєму старому другу, поету-плебею». І через 100 років. От вам