Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

По-перше, чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Европацький, що ваш «лівий друг», поставивши собі за завдання за всяку ціну «угробити» Остапа Вишню, трошки, коли так можна висловитись, заплутався: з одного боку, він запевняє, що Остап Вишня «кілька разів висловлює такі думки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки», а з другого, він же таки говорить, що таких думок «всього дві». Помічаєте? Отже: не «кілька разів», а «всього два» рази? Так? Так! А тепер давайте перейдемо до цих думок. Першу висловлено де? В гуморесці «Вольовий спосіб»? Так? Так!

– «Як треба кваліфікувати згадану гумореску, – пише Полторацький, – коли в одміну від нашого автора зважати, що українізаційні комісії роблять корисну й потрібну справу, українізуючи русифікованих і вимагаючи від полтавчан, щоб вони стали українцями. Адже ми зобов’язуємо всіх службовців, у тому числі й полтавчан, здавати певні іспити».

Що Полторацькому треба давно вже зробити «переключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня – в цьому ніхто не сумнівається. Але чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цитатою ховається той же таки політикан із табору захеканої українізації? Що Остап Вишня говорить у своїй гуморесці «Вольовий спосіб»? Він говорить, що українізація річ прекрасна, але з горе-українізаторами, що тероризують «справну жінку» Марину, яка розмовляє доброю українською мовою, що з горе-українізаторами, які тероризують робітничо-селянські маси «вольовими способами», вольовими способами, що ведуть до старих гімназіяльних метод, «вольовими способами» саме даній Марині безперечно непотрібними, – з цими українізаторами треба боротися. Що говорить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така постановка справи є постановка протиукраїнізаційна, що робітничо-селянські маси (Марина ж образ) треба віддати на глум отієї ж таки захеканої українізації. Словом, постановочка, можна сказать, на «ять». Далі.

– «Коли наш автор (себто, Остап Вишня. – М. X.), – пише Полторацький, – стає на її захист (себто, на захист тієї ж Марини. – М. Х.), змонтовуючи мотив полтавчанки з мотивом українізованого росіянина (себто, не робітника-росіянина, можливо навіть не чиновника-росіянина, а звичайнісінького собі харківського міщанина. – М. Х.), якого пропустили на іспиті, хоч він знав усе настільки поверховно, що забув усі правила, повертаючись з іспиту – тоді стає зрозумілим, що Остап Вишня стає на захист тих, хто стоїть саме за – мову «маминої циці» в противагу тій мові, що її культивує хоч би й радянський укрлікнеп».

Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну логіку. Українізованого харківського міщанина, «який усе знав настільки поверховно, що забув усі правила, повертаючись з іспиту» – цього міщанина горе-українізатори «пропустили на іспиті». Марину, що цю мову знала неповерхово і тільки не знала «вольового способу», горе-українізатори не пропустили. Остап Вишня стає на захист Марини, себто на захист не тільки робітничо-селянських мас, але й на захист тих радянських метод народньої освіти, що рішуче відкидають всякий непотріб. На захист яких метод стає фурорист? А саме тих, що від них і звільнив нас Жовтень. Але сіль справи і не в цьому. Сіль справи в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлікнеп» ці дореволюційні методи і «культивує». За Полторацьким, наш лікнеп складається із самих горе-українізаторів, які «пропускають до іспиту «поверхових» знавців української мови, тих «знавців», що забувають її, повертаючись з іспиту», і виганяють з установ «справних жінок Марин», яким не сила розібратися в «вольових способах». Ну, знаєте, тов. Европенко-Европацький, це вже… звичайнісінький собі наклеп.

– Ну, добре, – промовив мій трохи розгніваний співбесідник. – Я і це викреслю. Цю думку і справді не можна кваліфікувати, як «апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки». А що ви скажете про другу?

– Себто, про ту думку, що в гуморесці «Про ініціятиву»? Про ту фразу, що за неї з таким задоволенням ухопився ваш хуторист? Так і тут же не обійшлося без того таки літературного шахрайства (давайте називати речі їх власним ім'ям). Гумореска, як ви бачите, висміює наших гope-кооператорів, тих, що їздять аж у Персію за непотрібними селянам «килимами чи чалмами» й не бачать, як у них під носом «кооперативні яйця тухнуть». «Місцева ініціятива», кінчає Остап Вишня, «штука хороша», – й тут же додає: – «химерне слово, а без його ні в сільраді, ні в кооперативі не можна. Сказати – «почин» – по-простому дуже». Саме на цій останній фразі й вирішив спекульнути «морфолог»: як так, пропаганда «мокроступів» замість «кальош»! Як так… і т. д. і т. п. А пропаганда тут, як бачите, тов. Европенко-Европацький, от яка. Що говорить О. Вишня? О. Вишня говорить: хоч Персія, себто «ініціятива», себто «поняття, якого не можна висловити українською мовою», – «штука дуже хороша», але… але як же він далі продовжує? Але перш за все, далі продовжує він, треба дати раду «почину», себто «поняттю» домашньому, себто тим «кооперативним яйцям», які «тухнуть». Так при чому ж тут кальоші?

Мій співбесідник похилився в зажурі (в невимовній надзвичайній зажурі) й, похилившись, промовив:

– Що ж, – промовив він, розвівши своїми функціональними руками, – очевидно, прийдеться викреслити весь цей розділ. Саме про словник. Та я й, по правді, не особливо сумую, – додав він. – «Пророблена нами робота», говорить Полторацький, «не є достатня: безперечно словник Остапа Вишні потребує критичної, культурної аналізи з боку лінгвіста». Отже, некультурну аналізу я й не думаю дуже гаряче захищати.

– Але почекайте, – сказав я. – «Наше завдання було в тому», говорить далі ваш «морфолог», «щоб виявити соціяльний еквівалент вишниного словника». Далі він заявляє, що «замовляла» й «позитивно сприймала мову й мовні тенденції Остапа Вишні – це – 1) відстала безкультурна маса селянства, 2) українське, вірніше малоросійське міщанство, що плекає народницькі мовні тенденції, 3) на робітничі кола, що українізуються, мовні тенденції Ост. Вишні можуть вплинути лише негативно». «Тим то», кінчає свою думку Полторацький, «пролетарські кола українського суспільства повинні засудити реакційну мовну практику Остапа Вишні».

Яка це «реакційна мовна практика» – ми вже бачили. Це саме та практика, що ніяк (рішуче ніяк!) не в'яжеться з «мовною практикою» сучасних сонливих хатян. Тепер дві слові щодо «замовлення».

Коли не забули, тов. Европенко-Европацький, Полторацький заявляв, що «твори Остапа Вишні є єдиним із перших засобів українізувати, напр… робітника». Тепер він говорить, що «мовні тенденції» (не ідеологія. – М. X.) на робітника можуть вплинути негативно. Отже скажіть, як це одне з одним пов'язується? Коли робітник українізується саме через твори Вишні, тоді значить, «мовні тенденції» вишниних творів на нього впливають позитивно? Так? Так! Коли ж мовні тенденції вишниних творів на робітника впливають негативно, тоді очевидно і твори Остапа Вишні не можуть бути «одним із перших засобів українізувати, напр., робітника». Так? Так! Як же назвати таку послідовність? Не знаєте? Ну, і я не знаю.

Припустім тепер, що Остапові Вишні давала «замовлення» і «відстала безкультурна