Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

і не бу­де­те ж ме­не сва­та­ти. Вам іграш­ки, а мені нес­ла­ва, а мені без­чес­тя. Кня­зеві про це бай­ду­же, а мені не бай­ду­же, як лю­де поч­нуть ме­не су­ди­ти та нес­ла­ви­ти.

- Вийде тільки те, що й вий­шло; я те­бе люб­лю і хо­чу натіши­тись твоєю кра­сою дос­хо­чу. Як тільки ти бу­деш справ­до­ву­ва­тись, бу­деш мені су­пе­ре­чи­ти, я те­бе по­ру­баю отією шаб­лею, що я за­ки­нув в гу­ща­ви­ну, чи тут, чи деінде. Я знаю, що й ти вже ме­не лю­биш, хоч не приз­наєшся мені; мо­же ти тільки в ме­не прав­ди вивіряєш.

- І прав­ди в кня­зя не вивіряю, бо ба­чу, що ви ме­не лю­би­те. Але я по­чу­ваю й доб­ре то­му відо­ма, що яс­но­вельмож­ний приніс мені в оцю дібро­ву од­не не­щас­тя, од­ну му­ку, бо за ва­ми, кня­зю, слідком тільки те­чуть кри­ваві річки та пли­не мо­рем по­же­жа. Я кня­зя люб­лю і ля­ка­юсь, і са­ма не вга­даю чо­го.

- Не ля­кай­ся ме­не! Бу­деш ме­не лю­би­ти, бу­деш до ме­не хо­ди­ти, я те­бе об­сип­лю зо­ло­том та пер­ла­ми. Не бу­деш до ме­не хо­ди­ти та ме­не лю­би­ти, я пош­ма­тую те­бе, щоб твоя кра­са ніко­му не діста­лась по віки вічні, до віку - до су­ду. Чуєш, То­до­зю, чи тобі не по­зак­ла­да­ло ву­ха? Чуєш? Ні од ко­го, ні од чо­го не­ма й не бу­де мені впи­ну на світі!

- Ба не скрізь ва­шої яс­но­вельмож­ності во­ля во­лить. Є й яс­но­вельмож­но­му впин, і не кня­зе­ва си­ла й во­ля про­ти йо­го ста­ти. Яс­но­вельмож­ний му­сить вво­ли­ти чи­юсь не­пе­ре­мож­ну во­лю! - ска­за­ла То­до­зя.

- Який же це і од ко­го мо­же бу­ти для ме­не та­кий впин? - крик­нув Єремія, і йо­го очі од­ра­зу за­па­ли­лись. Він вже спах­нув гнівом.

- Смерть, - ска­за­ла ти­хо То­до­зя і по­ка­за­ла пальцем на по­ки­ну­тий пісто­лет, що ва­ляв­ся долі на траві.

- Твоя чи моя? - спи­тав Єремія, при­ку­сив­ши гу­би й на­су­пив­ши бро­ви так, що во­ни зійшлись до­ку­пи.

- Передніше за все пев­но моя, а потім мо­же й ва­ша, кня­зю, і навіть князівська ру­ка не встиг­не ме­не пош­ма­ту­ва­ти і по­шат­ку­ва­ти, бо ко­ли вже на те пішло­ся, я мо­жу й са­ма собі за­подіяти смерть в од­ну мить.

Тодозя сміли­во ди­ви­лась на кня­зя, на­виг­ля­да­ла і оком не змиг­ну­ла. Єремія вло­вив в тих очах ко­зацьку зав­зятість, незгіршу за свою.

- То ти, ба­чу, не біла го­луб­ка? Ти на­ту­рис­та й оп­риш­ку­ва­та, й упер­та, як усей ваш ко­зацький рід, ще й кус­ли­ва, як му­хи в спасівку. А я вва­жав на те­бе, як на го­луб­ку.

- Я не біла го­луб­ка. Я, ко­ли хоч, ста­ну вов­чи­цею, і тоді кня­зеві бу­де труд­но й не­без­печ­но навіть справ­до­ву­ва­тись та вой­ду­ва­тись зо мною.

- Бачу, що ти ко­зацько­го за­пек­ло­го код­ла, але я те­бе ко­хаю, як ніко­го не ко­хав ніко­ли пе­редніше, чи бу­деш ти го­луб­кою, чи вов­чи­цею. Я, ска­за­ти по правді, го­лу­бок не люб­лю; я пе­редв­ва­жаю го­луб­кам гар­них вов­чиць. Та­кий вже я на вда­чу зро­ду! - ска­зав Єремія і при­гор­нув до своїх міцних персів То­до­зю.

Тодозя і са­ма нез­чу­лась, як об­ня­ла Єремію і міцно та щільно при­гор­ну­лась до йо­го.

Недалечке од то­го місця, де во­ни сто­яли, ва­ля­лась ста­ра ли­па, зла­ма­на й по­ва­ле­на бу­рею, вже спо­рох­нявіла й трух­ля­ва, по­то­че­на шаш­ля­ми. Ко­ло­да не­на­че пірну­ла в па­по­роть, вже по­де­ку­ди по­жовк­лу, не­на­че поб­риз­ка­ну зо­ло­том. Єремія повів То­до­зю до тієї ко­ло­ди.

- Може, кня­зю, маєте на думці оце пок­лас­ти мою го­ло­ву до цієї ко­ло­ди та й стя­ти по плечі? - спи­та­ла То­до­зя.

- І дум­ки та­кої не мав! Ся­де­мо та по­ба­ла­каємо тро­хи, бо ти ме­не вто­ми­ла своєю кра­сою та су­пе­реч­ка­ми. Я знов не­на­че стаю п'яний од твоїх брів, од твоїх очей. Ти ніби на­поїла ме­не яко­юсь от­ру­тою.

Єремія сів на ко­ло­ду і по­тяг до се­бе за ру­ку То­до­зю. Струх­лявіла та спо­рох­нявіла ко­ло­да за­ва­ли­лась під ним. З осе­ред­ка спах­ну­ла по­рох­ня, не­на­че дим. З-під ко­ло­ди шми­го­ну­ло дві пе­ре­ля­кані ящірки і по­ши­лись в па­по­роть, а за ни­ми вип­ла­зу­ва­ла га­дю­ка й собі по­ши­лась слідком за ни­ми поміж лис­том. То­до­зя одс­ко­чи­ла набік од ко­ло­ди і крик­ну­ла, як не­са­мо­ви­та.

- Не ля­кай­ся! я за­чав­лю за­каб­лу­ком і га­дю­ку, й ящірок, і уся­ку га­ди­ну. Сідай зо мною по­руч от­тут на товс­то­му стов­бурі на краєчку. Тут ми не за­ва­ли­мось.

- Поганий знак, кня­зю, оці ящірки та га­дю­ки! Не­доб­рий знак зад­ля на­шо­го грішно­го ко­хан­ня. По­га­на прик­ме­та: во­на віщує ли­хо!

Єремія по­са­див ко­ло се­бе То­до­зю й об­няв її за стан.

- А бач, ти по­лох­ливіша за ме­не! - ска­зав Єремія й осміхнув­ся. - От я не зля­кавсь га­дюк.

З-під чор­них куд­ла­тих вусів блис­ну­ли міцні білі рівні, не­на­че підрізані, зу­би. То­до­зя впер­ше по­ба­чи­ла йо­го осміх, і той ве­се­лий радісний знак ко­хан­ня си­ломіць по­тяг її всю ду­шу до смуг­ля­во­го й зав­зя­то­го Єремії.

Довго во­ни сиділи та ми­лу­ва­лись в діброві. Ко­ня бра­ла не­терп­ляч­ка. Він пирх­кав, бив ко­пи­та­ми зем­лю, не­на­че на­тя­кав кня­зеві, що він за­над­то вже за­га­яв­ся в діброві. А Єремія все ми­лу­вав­ся То­до­зею, не­на­че грав­ся цяцькою, не ви­пус­кав її з рук.

- Час, кня­зю, до­до­му. Вже за­то­го й вечір бу­де. Моя тітка ляг­ла по обіді од­по­чи­ва­ти і пев­но вже дав­но про­ки­ну­лась та шу­кає ме­не по всіх усю­дах.

- Гляди ж мені, ко­зач­ко! Як тільки я з'явлю­ся в па­лаці на две­рях в кімнаті, де ти май­ст­руєш ко­ло ки­ли­ма, то це бу­де знак, що я при­бу­ду вве­чері до те­бе. Тоді вип­ро­вад­жуй свою тітку з ха­ти, як знаєш, бо як тільки твоя тітка ста­не мені на до­розі, на пе­реш­коді, то моя шаб­ля не жар­ту­ва­ти­ме з нею. Чуєш? Ко­ли в те­бе є тя­ма в го­лові, то ти це втя­миш. Як свис­ну я ко­ло дво­ру, ко­ло ха­ти, то ви­ходь до ме­не за­раз і не гай­ся дов­го. Я і кня­жо­го, але й ко­зацько­го ро­ду і люб­лю ко­ха­тись, як ко­зак і по-ко­зацьки. Я князь і прос­так-ко­зак. Та­кий вже я зро­ду на вда­чу.

- Чую, кня­зю. Але ліпше бу­ло б, як­би князь не топ­тав до ме­не стеж­ки. Лю­де довіда­ються, осу­дять ме­не. Тре­ба мені хо­ва­тись з своїм ко­хан­ням од людсько­го ока, од людсько­го осу­ду.

- Прощай, кра­со! - про­мо­вив князь і, ско­чив­ши на ко­ня, свис­нув і зник в діброві мит­тю, не­на­че ви­хор у сте­пу.

Тодозя дов­го сто­яла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і про опеньки за­бу­ла. Ду­ми сну­ва­лись в її го­лові, на­че хма­ри пе­ред бу­рею на небі.

«Це не лю­бов моя, це ли­хо моє! Це який­сь во­рог, і во­рог лю­тий, при­че­пив­ся до моє! душі, вп'явся п'явкою в моє сер­це і ссе моє без­жур­не жит­тя, хма­ра­ми хма­рить мою ве­се­лу ду­шу. І пісні й жар­ти вже не йдуть мені на ду­шу. Усе ба­чу пе­ред со­бою йо­го од­но­го, навіть уві сні