Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

ро­син­ках на квітках і не да­ва­ли йо­му спо­кою. Він виїхав на край кру­тої го­ри, гля­нув на За­сул­ля й знай­шов очи­ма То­до­зи­ну ле­ва­ду в вер­бах. Біла хат­ка ма­нячіла між вер­ба­ми, не­на­че біла овеч­ка пас­ла­ся на зе­леній ле­ваді.

«Доберусь я та­ки до твоєї ле­ва­ди, лу­ка­ва кра­су­не! Хоч би до­ве­лось вби­ти те­бе, але я та­ки натішусь ще раз то­бою, натішусь твоєю кра­сою», - по­ду­мав Єремія, по­вер­та­ючи ко­ня до­до­му.

Другого дня бу­ла неділя. То­до­зя прий­шла з церк­ви, по­обіда­ла з тіткою, сіла край вікон­ця й за­ду­ма­лась. Во­на зга­да­ла про па­лац, про кня­ги­ню Гри­зельду, про ро­бо­ту в Гри­зельдиній кімнаті, і їй за­ма­ну­лось по­бу­ва­ти в па­лаці. Во­на шко­ду­ва­ла, що тоді бу­ла неділя, що не тре­ба бу­ло йти до кня­гині на ро­бо­ту. І нес­подіва­но став пе­ред нею князь Єремія, не­на­че во­на по­ба­чи­ла йо­го своїми очи­ма на по­розі Гри­зельди­ної робітні. Во­на не­на­че вгляділа йо­го чорні ку­чері, палкі очі і при­га­да­ла йо­го га­рячі ус­та на своїх ус­тах. Не­на­че якась невідо­ма си­ла по­тяг­ла її до па­ла­цу. Їй за­ма­ну­лось по­ба­чи­ти Єремію, по­ди­ви­тись на йо­го хоч не­на­ро­ком че­рез од­чи­нені двері.

«Невже це я по­чи­наю лю­би­ти то­го страш­но­го кня­зя, то­го Єремію, що вби­вав та ніве­чив ко­заків, про­ли­вав ріка­ми ук­раїнську кров? Нев­же це моє сер­це за­ра­зи­лось од йо­го га­ря­чих уст, од пал­ко­го ко­хан­ня?» - ду­ма­ла То­до­зя, пог­ля­да­ючи у вікон­це на ви­сокі го­ри, де за лісом ма­нячіли баш­ти кня­жо­го зам­ка.

Тодозя оки­ну­ла очи­ма свою не­ве­лич­ку ха­ти­ну. Тітка Мав­ра ляг­ла од­по­чи­ва­ти на по­лу і дріма­ла. В ха­тині бу­ло ти­хо. На ста­рих об­ра­зах святі не­на­че ди­ви­лись на То­до­зю усі ра­зом з до­ко­ром в очах, не­на­че зна­ли про її грішні по­тай­ні ду­ми. А вид князів не зни­кав з То­до­зи­них ду­мок, не­на­че нав­рат­ли­вий при­чеп­ли­вий чо­ловік, То­до­зю бра­ла нудьга, її тяг­ло до па­ла­цу, не­на­че дівчи­ну на му­зи­ки або на ули­цю. Са­ма дум­ка про князів па­лац не­на­че ве­се­ли­ла її.

«Піду хоч на про­гу­лян­ня до сусід, мо­же за­бу­дусь про па­лац, мо­же ве­се­ла роз­мо­ва про­же­не з моїх ду­мок оту са­та­ну. Або… піду в дібро­ву по опеньки, наз­би­раю опеньків на ве­че­рю», - по­ду­ма­ла То­до­зя. Во­на заст­ро­ми­ла за по­яс пісто­лет, не так од хи­жо­го звіра в діброві, як од Єреміїних жовнірів. Між тією на­во­лоч­чю бу­ло чи­ма­ло уся­ких ли­ходіїв і злодіїв, і ду­шо­губів, і роз­би­шак. То­до­зя, вхо­пив­ши в ру­ки ко­шик, побігла на го­ру в дібро­ву.

Не дов­го блу­ка­ла То­до­зя по діброві й наб­ра­ла опеньків пов­ний ко­шик вщерть. Во­на вер­та­лась до­до­му узькою, лед­ве про­тер­тою стеж­кою. Ду­ми в неї все сну­ва­лись про па­лац, про Гри­зельду. Во­на йшла пох­ню­пив­шись. Ко­ли нес­подіва­но про­ти неї за­лу­потіли кінські ко­пи­ти. То­до­зя підве­ла го­ло­ву, зблідла й охо­ло­ла: на коні сидів Єремія в виш­не­во­му кун­туші, в жов­тих чо­бо­тах. Кінь летів, як стріла. Єремія ка­тав че­рез дібро­ву, скільки бу­ло в ко­неві си­ли, аж жовті чо­бо­ти тільки ми­готіли. Вглядівши То­до­зю, Єремія рап­том спи­нив ко­ня. Кінь вглядів То­до­зю, сха­ра­пу­див­ся, захріп і став гоп­ки. То­до­зя одс­ко­чи­ла набік в ліщи­ну.

- Це ти, ко­зач­ко, сха­ра­пу­ди­ла мо­го ко­ня? - крик­нув Єремія. - А ти оце зби­раєш опеньки в моєму лісі, ме­не не пи­та­ючись? Га? Те­пер да­вай мені «одсип­но­го» з тво­го ко­ши­ка.

І Єремія в од­ну мить ско­чив з сідла й прив'язав ко­ня до мо­ло­денько­го гра­ба, а сам прис­ту­пив до То­дозі. То­до­зя од та­кої нес­подіван­ки впус­ти­ла ко­шик на зем­лю. Опеньки роз­си­па­лись по траві.

«Чи би­ти­ме, чи стріля­ти­ме, чи цілу­ва­ти­ме оцей страш­ний князь?» - май­ну­ла в То­дозі дум­ка.

- Чи ти пак не за­бу­лась про са­док в Сенчі, про той прок­ля­тий ра­нок, про ту пе­кельну ніч, що ти мені не да­ва­ла спа­ти? - про­мо­вив Єремія.

- Хотіла б за­бу­ти, та ніяк не мо­жу за­бу­ти, - несміли­во обізва­лась То­до­зя.

- Чого ти так зблідла? Навіщо ти заст­ро­ми­ла за по­яс оту руш­нич­ку? Чи ти ме­не боїшся, чи так ме­не не­на­ви­диш? - спи­тав князь.

- І бо­юся те­бе, і…

Тодозя за­пик­ну­лась і не про­мо­ви­ла далі й сло­ва.

- Оддай мені оту руш­нич­ку, або кинь її от­ту­ди в кущі! Навіщо ти но­сиш при собі оту зброю?

- На хи­жо­го звіра й на ли­хо­го чо­ловіка, - од­ка­за­ла То­до­зя.

Вона по­чу­ва­ла, що тро­хи вти­хо­ми­ри­лась, що сер­це знов по­ча­ло ки­да­тись в гру­дях рівніше й тихіше.

- Кинь оту зброю до­до­лу! Во­на мо­ло­диці не ли­чить, - ска­зав князь вже сер­ди­то.

Єремія не зно­сив су­пе­реч­ності, і в душі йо­го вже за­кипіло. То­до­зя приміти­ла, що ніздрі йо­го гост­ро­го тон­ко­го но­са злег­ка іздри­гу­ва­лись, а очі од­ра­зу заб­лис­ка­ли.

- Киньте, яс­но­вельмож­ний, свою шаб­лю в кущі, тоді й я ки­ну свою руш­нич­ку, тоді, кня­зю, лад­на по­ба­ла­ка­ти з ва­ми.

- Ти навіже­на. Я й гад­ки не маю те­бе ру­ба­ти шаб­лею, - ска­зав Єремія і, ви­хо­пив­ши шаб­лю з піхви, швир­го­нув її в кущі.

Тодозя ви­хо­пи­ла руш­нич­ку з-за по­яса й собі ки­ну­ла її до­до­лу. Єремія прис­ту­пив до То­дозі й взяв її за ру­ку.

- Чого ти жа­хаєшся? Нев­же я та­кий страш­ний? - ска­зав Єремія.

- Мабуть, кня­зю, страш­ний, ко­ли про вас пішла та­ка по­го­лос­ка, ко­ли так лю­де го­мо­нять.

- А ти не ду­же йми віри лю­дям. Я страш­ний тільки для во­рогів.

- А мо­же, кня­зю, й для ме­не ви во­рог, ко­ли князь за­гу­бив мою честь і мо­же знов має на думці не­доб­рий замір, - ти­хо обізва­лась То­до­зя.

Князь мов­чав і ди­вив­ся на неї, не­на­че їв її вид гост­ри­ми очи­ма. То­до­зя по­чу­ва­ла, що ті очі ча­ру­ють її, не­на­че га­дючі очі ча­ру­ють пташ­ку. Але во­на пос­те­рег­ла, що втра­чає свою си­лу й во­лю од зо­ру тих гост­рих очей. В діброві бу­ло ти­хо, тільки десь в ку­щах бе­зу­пин­но свистіла омел­га, не­на­че заіграш­ки пе­ре­би­ра­ла ме­лодії на гучній сопілці. То­до­зя не зво­ди­ла очей з смуг­ля­во­го кня­зя, не­на­че при­див­ля­лась до йо­го й уваж­ли­во слідку­ва­ла за кож­ним ру­хом лю­то­го во­ро­га, сподіва­ючись на­па­ду щох­ви­ли­ни.

- Чого ти мов­чиш та тільки пог­ля­даєш з-під ло­ба на ме­не? - спи­тав Єремія.

- Доти сто­яти­му й мов­ча­ти­му, до­ки й яс­но­вельмож­ний сто­яти­ме. Нам не­ма про що ба­ла­ка­ти: ми не рівня, - ти­хо обізва­лась То­до­зя. - Про­щай­те, кня­зю! Час мені до­до­му!

Не встиг­ла То­до­зя про­мо­ви­ти ці сло­ва, і Єремія ки­нув­ся на неї, як вовк на яг­ни­цю, вхо­пив за стан, при­гор­нув до се­бе і по­чав цілу­ва­ти в ус­та, в що­ки, в очі. То­до­зя не спро­ти­ви­лась і не справ­до­ву­ва­лась, але ні од­ним ру­хом не од­повіда­ла на га­ря­че ко­хан­ня.

- Чи ти ме­не не лю­биш, чи мо­же зне­на­виділа ме­не ще в Сенчі? - спи­тав князь.

- Ви князь, а я бе­зо­бо­рон­на, безп­ри­хильна удо­ва. Кня­зю! що вий­де з на­шо­го ко­хан­ня? Ви, князі, про це й гад­ки не маєте. Ви яс­но­вельмож­ний князь, а я прос­та ко­зач­ка. Ви жо­на­тий