Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

На такі слова капітан ніяковів, силувано сміявся і, як годиться світській людині, переводив розмову на цікаві для всіх речі - оперу, останній бенкет у принца в Карлтон-гаусі 121 чи погоду, що завжди були вдячною темою світських розмов.

- Яка ж невинна дитина твій улюбленець! - казала міс Марія сестрі, коли капітан ішов від них.- Ти бачила, як він почервонів, коли ти натякнула, де сидить день у день наш Джордж?

- Шкода, що Фредерік Буллок не такий скромний, Маріє,- відповідала старша сестра, стріпнувши головою.

- Скромний? Ти хочеш сказати - не такий незграбний, Джейн. Я зовсім не бажаю, щоб Фредерік порвав мою мереживну сукню, як капітан Доббін, коли наступив тобі на шлейф на вечорі в місіс Перкінс.

- Щоб не порвав твою? Ха-ха-ха! Як же він міг би її порвати? Адже він танцював з Емілією!

Насправді ж капітан Доббін так почервонів і розгубився тому, що думав про одну обставину, про яку не вважав за потрібне казати молодим леді. Він уже заходив до будинку містера Седлі, звичайно, прикинувшись, що хоче бачити Джорджа, але його там не виявилося, і сердешна Емілія сама, сумна й замислена, сиділа біля вікна у вітальні. Перемовившись з капітаном Доббіном кількома порожніми словами, вона врешті зважилась запитати, чи правда, що їхній полк скоро має отримати наказ вирушати в закордонний похід і чи капітан бачив сьогодні містера Осборна?

Полк ще не отримав наказу виступати в закордонний похід, і капітан Доббін не бачив сьогодні Джорджа.

- Він, мабуть, сидить із сестрами,- сказав капітан.-Чи не піти мені по цього ледаря й не привести його сюди?

Емілія ласкаво, вдячно простягла капітанові руку, і він подався на другий бік майдану; дівчина довго чекала, проте Джордж не з’явився.

Бідолашне ніжне серденько! Воно сподівається й тремтить, тужить і вірить. Як бачите, про таке життя багато не напишеш. У ньому є мало того, що звуть подіями, тільки день у день те саме почуття: коли він прийде? Тільки та сама думка, з якою засинають і прокидаються. Мені здається, що тоді, як Емілія розпитувала капітана Доббіна про Джорджа, той був у пивниці на Ластовиній вулиці і грав там з капітаном Кенноном у більярд, бо він мав веселу вдачу, любив товариство і в кожній грі відзначався незвичайною спритністю.

Якось, після його триденної відсутності, Емілія наділа капелюшок і побігла до Осборнів.

- Що? Ти залишила брата і прийшла до нас? - здивувалися молоді леді.- Ви посварилися, Еміліє? Кажи швидше!

Ні, де там, сварки між ними не було.

- Хіба можна з ним посваритися? - казала Емілія, мало не плачучи. Вона просто навідалась до... до них, вона так давно не бачила своїх любих приятельок.

І того разу вона була така немудра й незграбна, що панни Осборн і їхня гувернантка, дивлячись, як вона сумно йде майданом, ще більше дивувалися, що́ Джордж міг знайти в бідолашній Емілії.

Звичайно, їм було чого дивуватися. Хіба Емілія могла відслонити своє несміливе серденько перед прискіпливим поглядом цих чорнооких леді? Краще їй було зіщулитись і принишкнути. Я знаю, що панни Осборн добре розумілися на кашемірових шалях чи рожевих спідничках, і коли місіс Тернер перефарбовувала свою в червоний колір і перешивала кофточку, а міс Пікфорд робила з горностаєвої пелерини муфту чи обшивала нею сукню, то запевняю вас, що ці кмітливі особи миттю помічали такі зміни. Але, бачите, є речі делікатніші за хутра, атлас, за всю соломонову пишноту і убори цариці Савської, речі, краса яких неприступна очам багатьох знавців. Є чарівні, скромні душі, що квітнуть і духмяніють десь у тихих непомітних закутках, і є декоративні квітки, такі завбільшки, як мідна грілка, здатні збентежити навіть саме сонце. Міс Седлі не належала до таких соняшників, і мені здається, що було б зовсім недоречно малювати фіалку чи не більшою за дві жоржини.

Справді, життя нашої милої дівчини, що не випурхнула ще з родинного гнізда, не може бути насичене такими цікавими подіями, на які звичайно претендує героїня роману. Пастка чи постріл загрожують старому птахові, що вилітає в пошуках їжі, може нагодитися яструб, від якого або врятуєшся, або й ні; але пташенята в гнізді живуть дуже спокійно, зовсім не романтично, лежать собі на пір’ї і на соломі, аж поки настане їхня черга здійнятися на крила. Тим часом як Бекі Шарп літала десь у провінції на власних крилах, стрибала по гілках і, уникаючи всіляких пасток, успішно і безкарно знаходила собі їжу, Емілія зручно вилежувалася в своєму гнізді на Рассел-сквер. Якщо вона й виходила в світ, то тільки під наглядом старших; ніяке лихо, здавалося, не могло її спіткати в багатому, веселому, затишному домі, що надійно захищав її від життєвої хуртовини. Мати мала свої вранішні обов’язки, щоденні прогулянки, приємні візити і походи по крамницях, що складають звичайне коло розваг, чи, коли хочете, професію багатої лондонської дами. Батько здійснював свої загадкові операції в Сіті - дуже неспокійному місці в ті дні, коли в Європі шаленіла війна, розвалювались імперії, коли газета «Кур’єр» мала десятки тисяч передплатників, коли один день приносив новини про битви під Вітторією, 122 а другий - про пожежу в Москві або в полудень на Рассел-сквер лунав ріжок і продавець газет виголошував новини - наприклад, про те, що в битві під Лейпцігом 123 брало участь шістсот тисяч чоловік, французи зазнали суцільної поразки, вбитих двісті тисяч чоловік. Старий Седлі раз чи двічі повертався додому дуже стурбований, та й не дивно, бо такі новини хвилювали всі серця і всі біржі в Європі.

Тим часом життя на Рассел-сквер, у Блумсбері, йшло так, наче в Європі не було ніяких заворушень. Відступ з-під Лейпціга не обмежив кількості трапез у кухні, де їв Самбо; союзники зайняли територію Франції, але дзвоник як звичайно дзвонив о п’ятій годині на обід. Не думаю, щоб Емілія тривожилася за наслідки битв під Брієнном і Монмірайлем 124 чи дуже цікавилась війною до того часу, поки імператор не зрікся престолу. Аж тоді вона заплескала в долоні, щиро помолилася і з радощів кинулась на шию Джорджеві Осборну, вразивши всіх, хто був свідком цього бурхливого вияву почуттів. Нарешті дочекалися миру. Нарешті Європа відпочине,