Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

— Це важливо знати! — продовжувала допікати своїм поглядом Свєтка.

— Відчепись, — тихо повторив я.

— Ти що, досі не второпав? Якщо на тебе полюють, часу в нас небагато… Я хочу тобі допомогти!

В мені піднялася хвиля роздратування, і я відрізав:

— Я не просив тебе про допомогу!

— Я просто хочу… — кліпнула Свєтка.

— Та не треба мені допомагати! — гаркнув я у відповідь.

— Не дивно, чому досі у тебе немає друзів, з таким характером… — скривилася вона.

Перед моїми очима з’явилося лице Шулі. Хто міг його замінити?

— Та що ти знаєш про друзів?! — вилетіло в мене, я підхопився з місця і миттю вибіг із кухні, заледве не збивши Ангеліну з ніг.

— Свєто! — почув за спиною її осудливий голос.

— Вибач! — пролунало Свєтчине майже одразу…

Та я вже був у себе в кімнаті й, ляснувши дверима, впав на ліжко.

Чорний відчай розливався в повітрі брудною плямою. Повітря зробилося в’язким, із присмаком гуми…

Залиште мене у спокої! Заради Бога…

Я довго лежав на ліжку, втупившись бездумним поглядом у білу стелю. Моє життя здавалося мені повним лайном. Злість, гіркота й образа пекли у горлі.

Я нічого не міг виправити, я нічого не міг повернути…

Я взагалі нічого не міг!

Навіть дати в мордяку було нíкому!

Ці гострі, як колючки, думки ширяли по колу в моїй голові, крутилися пекельною каруселлю, аж поки не почало сутеніти і я не відчув, як у мене від голоду засмоктало під ложечкою. Слід було хоч повечеряти… Та я нізащо не хотів повертатися до кухні.

Раптом хтось тихенько постукав у двері. А потім двері прочинилися, і я побачив на порозі Свєтку.

— Я зайду? — обережно запитала вона.

— Угу, — буркнув я у відповідь.

Вона прошмигнула у кімнату. В руках у неї була таця, на якій стояла тарілка з варениками та чашка. Вона поставила все це на письмовий стіл і всілася поряд:

— Ти ж, певно, голодний… Поїж.

Я нічого не відповів. Але на тацю глянув. У варениках, наче щогла на вітрильнику, стирчала виделка, а самі вони були щедро политі сметаною. У чашці було молоко.

Від вигляду їжі у моєму порожньому животі забурчало. Я вирішив не комизитися, а підвівся, сів за стіл і мовчки почав їсти.

Свєтка тим часом притулилася до стінки й обхопила коліна руками.

— Я знаю, що ти втратив… багато чого втратив, — хрипло проказала вона і винувато запитала: — Ти на мене не ображаєшся?

Я подивився на неї — вона зіщулилась, видавалася маленькою і якоюсь нещасною. Я помовчав секунду і миролюбно відказав:

— Усе, проїхали…

Свєтка на мить замовкла, шмигнула носом і повела далі:

— В мене теж… був батько… І зник безвісти… Ще за Радянського Союзу. Я зовсім маленькою була. Але я його пам’ятаю… Він був полярник.

Я вже доїв холодні вареники і поклав виделку. А Свєтка продовжила сповідь:

— У нього була така здорова рудувата борода, і від нього завжди пахло димом, морозом і пригодами… Він і досі мені сниться. Я знаю, він живий. Та чомусь ніяк не дістанеться до нас…

Свєтка затихла і сиділа у сумній задумі.

Я чомусь не хотів дивитися їй в очі, тому взяв чашку, підвівся та підійшов до вікна. За вікном було рожеве небо.

— А чому в цьому місті завжди таке дивне небо? — запитав я, відвертаючи і себе, і Свєтку від невеселих думок.

— Мабуть, від диму заводів чи від електричного світла. А може, від того й того, — відповіла вона.

Поки я дивився у вікно, рожеве небо поступово потемніло і перетворилося на бузкове. І раптом із цього дивного неба почав падати білий сніг. Він тихо летів назустріч землі, світлий і чистий, наче пір’я янгола.

Свєтка тим часом зісковзнула з ліжка і подалася до книжкової шафи. Вишукувати якісь книжки. Вона спочатку шурхотіла тихенько, а потім почала витягувати їх та кидати на моє ліжко. Я здивовано відвернувся од вікна і слідкував за її впевненими рухами.

А вона, кинувши останню книжку, глянула мені в очі та сказала:

— Це тобі слід перечитати.

Я приречено підійшов і оглянув купу. Відбірка була строкатою, та здебільшого це були казочки. «Білосніжка й сім гномів», «Чорний бик Норровейський», «Легенди про Короля Артура та лицарів круглого столу», казка Пушкіна «Про мертву царівну» й Толстого «Золотий ключик». Якось трохи дивно у цьому наборі вирізнялися «Іліада» Гомера й атлас зіркового неба.

— І що, вся ця дурня мені чимось допоможе? — я скептично скривився і почухав потилицю.

— Це не дурня! — тихо відказала Свєтка, — Підказка — вона під казкою…

— Гаразд, — зітхнув я, бо мені не хотілося її ображати, — перечитаю…

— Ну, я пішла, — сказала вона, забрала у мене з рук порожню чашку, прилаштувала до тарілки, підхопила тацю зі стола і тихенько вислизнула за двері.

— Дякую за вечерю! — кинув я їй навздогін.

Потім знову повернувся до вікна, звів очі й подивився вгору. Білий сніг на фантастичному ліловому небі… Я задумливо дивився на біле покривало снігу, і раптом з моєї пам’яті ні сіло ні впало випливло лице Зарніка. Я навіть почув його приглушений голос, який запитував Кульгавого: «…то які звістки від полярної експедиції?»

А сніг неспішно падав