Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

— Чо-ого-о?! — здивувався на мою зухвалість Дімон.

— Вийдемо? — запропонував я.

— Ги… Вийдемо! Я з тебе катлєту здєлаю! — пограв своїми біцепсами Гібон.

— Здєлає, здєлає, не сумнівайся! — підлабузницьки захихотів один із гібончиків.

Свєтка несхвально зиркнула на мене і буркнула:

— О, над головою вже загорівся «геройський вогонь»[24]… Було б із-за чого!

Ми вишли на задній двір школи. За нами — більше половини класу. І навіть ця Любочка зі своєю Віткою.

Під ногами була жовта пожухла трава, а над головою кружляли цілі зграї вороння у сіро-синьому похмурому небі. Я глибоко вдихнув прохолодне і свіже передгрозове повітря. Мені було смішно дивитися, як ці гібони сердито, по-діловому гуртуються навколо мене. Певно, мріють мене відлупцювати…

Довгого шоу не вийшло. За хвилину Гібон зі своєю ватагою валялися на пожухлій травичці.

— Молоток! Як ти впорався… — запопадливо вишкірився маленький очкарик, якого я в класі навіть і не запримітив.

— Зі сво-оїми воро-огами… — манірно додала Любочка, яка підпливла до мене і криво всміхнулася.

Я тільки сплюнув убік і презирливо кинув:

— З якими ворогами?

О-о! Мої істинні вороги були значно страшніші, ніж міг уявити собі будь-хто з цих недоумків.

Раз по раз я згадував крижані очі Зарніка, безжальний оскал Модеста та хитрий насторожений погляд Кульгавого, що винюхував мій слід.

Моя справжня боротьба ще не почалася, вона тільки маячила попереду неясною чорною примарою, викликаючи в мені тривогу й безсилу злість. Мені кортіло діяти, але я не знав, що мені робити. З ким битися? Як? Мої вороги були непомітні, таємні, оточені щільним туманом секретів, і від того — ще небезпечніші.

А в інтернаті я так ні з ким особливо і не потоваришував.

Свєтка сиділа на кухні, обійнявши худі коліна руками, і дивилася скляним поглядом у нікуди, тобто у безмежні простори свого внутрішнього світу.

Була неділя. Ангеліна ліпила вареники. Їх уже багатенько вишикувалося на присипаній борошном таці. Вони були однакові, як солдати.

Я пив чай і спостерігав, як пальці Ангеліни вправно і рівненько заліплювали край чергового вареника. Допомагати собі вона не дозволила. Мабуть цілком слушно — в мене б так справно ніколи не вийшло.

Несподівано Світлана видала на-гора:

— Маятися не від слова «май», що місяць травень, тим більше не від слова «маятник». Маятися — від слова «Майя».

— Ти яку Майю маєш на увазі, сонечко? — підвела голову Ангеліна.

Я всміхнувся собі в чай, згадуючи малу. Вона своєю буйною життєрадісністю, як на мене, цілком нагадувала місяць травень. Причому тут маятися?

— Я маю на увазі Майю[25], яка ілюзія, — незворушно провадила Свєтка, накручуючи червоне пасмо собі на палець.

— Цікава думка, сонечко… — згодилася Ангеліна і закинула вареники до каструлі. Потім кивнула мені: — Подай мені масло, будь ласка, там біля тебе стоїть, — та вказала рукою на масельничку.

Я подав.

— Дякую! — Ангеліна була спокійною, як двері. Либонь, вона вже давно звикла до дивакуватого Світланиного мислення.

Свєтка знову застигла з відсутнім поглядом.

Ангеліна тим часом за допомогою великої ложки з дірочками перемістила готові вареники з каструлі до миски, кинула туди шматок масла і, витерши руки об фартух, пішла з кухні, зауваживши:

— Нічого не чіпайте! Зараз прийду, всі разом обідатимемо!

До кухні на зміну Ангеліні притьопав кіт Костянтин. І всівся навпроти мене, гіпнотизуючи поглядом.

— Вареники з сиром їси? — запитав я у нього.

Кіт нявкнув. Мабуть, їсть… Я заліз до миски, витяг одного, подмухав на нього, щоб остудити, і поклав коту на тарілочку.

А Свєтка, зненацька повернувшись із коматозного стану, вирячилася на мене прозорими очима і запитала:

— А хто у вас в ордені був за вірогідного противника?

Я тільки кліпнув. Переходи між темами не могли не вражати…

— То хто? — допитливо дивилася на мене Світлана.

— А звідкіля ти знаєш… — я з розтуленим ротом підозріло глянув на двері, де секунду назад зникла Ангеліна. Я ж їй нічого не розповідав! А потім обернув свою відкриту щелепу до зухвалого Свєтчиного обличчя.

— Я багато чого знаю, — поблажливо посміхнулася вона і показала поглядом нагору, — звідтіля. Тож не заморочуйся…

— Ну… — я нарешті стулив рота й потер собі лоб, згадуючи. — Орден Білого Єдинорога чи Білого Індрика[26]…

— Індрика? — загиготіла Свєтка. — Інь-дрика? Добре, що хоч не індика! Теж гарно звучить — інь-дика[27]…

Я презирливо відвернувся від неї. Та Свєтка не збиралася вгамовуватися:

— Слухай, — знову вирячилася вона на мене, — а вони були в курсі, що ти — драбина?

— Відчепись! — Кинув я у відповідь. Моє серце чомусь неприємно стислося. Обговорювати цю тему, тим більше