Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

заповітні мрії, а тим часом коти гасали по цілім узгір’ї і врешті-решт навколо домівки, неначе скажені. Вряди-годи з радісним нявчанням підбігали до дітей і знов утікали, грайливі та спритні. У присмерку їхні очі блищали, мов коштовне каміння, а хвостами махали, як барвистим пір’ям. Вони створювали атмосферу кипучого, навіть дещо нервозного життя.

— Ах, як добре бути на світі, жити, як ми, правда ж? — спитала одного разу Емілі. — Хіба не жахливо було б, якби людина взагалі не народилася?

Однак життя-буття нашої Емілі безхмарним не було. Про це незмінно дбала тітка Елізабет. Вона дозволила Емілі провідати хворого Тедді з великою неохотою, дала свою згоду лишень тому, що доктор Барнлі твердо приписав це зробити.

«Тітка Елізабет неприхильна до Тедді, — писала Емілі в одному з листів до батька, що множилися на горищі. — Коли я вперше попросила її дозволу піти до Кентів, вона суворо на мене поглянула й запитала, що за один отой Тедді. „Таж ми взагалі не знайомі з тими Кентами й нічого про них не знаємо, — казала вона. — Пам’ятай, Емілі, — Мурреям не личить мати справу з абиким“. На це я відказала, що я не Муррей, а Стар, — ти ж бо теж мовив так, любий тату. Я не хотіла бути нечемною, але тітка Елізабет заявила, мовляв, я зухвала, й цілий день не промовила до мене ні слова. Їй, певно, здавалося, що це дуже суворе покарання, хоч мені, казати правду, нецікаві розмови з нею; тільки ж прикро, коли в оселі, у власній твоїй родині, запановує недобрий настрій. А втім, відтоді вона дозволяє мені навідувати Тедді, оскільки, як я зауважила, доктор Барнлі має на тітку Елізабет дивовижний вплив. Не розумію цього виразу до пуття, тому підкреслила його. Рода казала мені колись, мовби тітка Елізабет виношує задум одружити доктора Барнлі з тіткою Лаурою. Але то неправда… Сьогодні в тіток на підвечірку була пані Томаса Андерсон. (Пані Томаса — жінка огрядна, її бабця походила з роду Мурреїв, а більше нічого про неї не знаю). Вона спитала тітку Елізабет, чи, на її думку, доктор Барнлі одружиться знову; тітка ж Елізабет відказала, що ні, крім того, вона взагалі не вважає повторні шлюби за справжні. Пані Андерсон сказала на це: „А я гадала, він одружиться з Лаурою“. Тітка Елізабет лиш кинула на неї поглядом, не мовивши нічого. Не буду приховувати: я інколи дуже пишаюся тіткою Елізабет, хоча й не люблю її.

Мій любий тату, Тедді — дуже милий хлопець. Мені здається, він тобі сподобався б. Малює предивно, просто розкішно; колись він стане великим художником і тоді намалює мій портрет. Свої малюнки він ховає в сіннику, бо мати його не любить на них дивитися. А свистіти вміє, мов той дрізд. Лісок, де вони живуть, — прегарний, особливо коли смеркає. Цієї пори там завжди так добре бавитись! Велителька Вітрів поміж деревами робиться маленькою-маленькою, коти — такі ласкаві, такі ніжні, так лащаться до нас! Господиня котів — пані Кент; Тедді боїться, що вона їх утопить, як він буде надміру їх пестити. Вже втопила одне кошеня, бо їй здавалося, ніби Тедді любить його сильніше, як її. А це неправда: Тедді дуже відданий своїй мамі. Наприклад, миє тарілки й полумиски, і взагалі — допомагає в хатньому господарстві. Ільза говорить, що хлопці в школі насміхаються з нього, обзивають його бабою, але я вважаю, що він чинить правильно, і шаную його тим паче. Тедді хоче мати пса, однак мама його не погоджується. Я гадала, що тітка Елізабет є справжньою тиранкою, та пані Кент — „справжніша“. Тільки ж вона любить Тедді, а тітка Елізабет мене не любить.

Зате пані Кент не любить ні Ільзу, ні мене. Звісно ж, не каже цього, але ми відчуваємо: ні, не любить. Ніколи не запросить нас лишитися на чай… А втім, ми з нею дуже чемні. Либонь, ревнує сина до нас, бо Тедді нас любить. Тедді подарував мені свій образок Чорноводдя, але застеріг, щоб я не показувала малюнка його матері й навіть словом про нього не прохопилася, бо вона, мовляв, буде плакати. Пані Кент — особа вельми таємнича, подібна до деяких жінок у книжках. У неї завжди голодні очі, попри те, що харчів у господі вдосталь. Вона нікуди не ходить, бо через вибух лампи на щоці має шрам. Коли я почула про це, любий тату, — мені аж кров захолола в жилах. Як я вдячна тітці Елізабет, що в нашому домі світять лише свічки! Деякі традиції Мурреїв дуже розумні. Пані Кент — жінка побожна, стає на молитву навіть удень. Тедді розповідає, що перед своєю появою на світ начебто жив у іншому світі, де було два сонця — одне червоне, а друге блакитне. Тож дні були червоними, а ночі — блакитними. Не знаю, звідки це прийшло йому на розум, але як образ мені до вподоби. А ще він твердить, наче ріки там плинуть медом — аж ніяк не водою. „Що ж ти робив, коли був спрагнений?“ — запитала я. „Там спраги не відчуваєш“, — була відповідь. А мені здається, що це приємно — бути спрагненим. Я люблю спрагу, бо тоді студена вода є такою смаковитою! Я воліла б жити на Місяці — адже там дуже гарно, сріблясто.

Ільза твердить, що Тедді має любити її більше, ніж мене, бо вона, мовляв, потішніша. Але то неправда. Я теж доволі потішна, якщо мене не гризе сумління. Можливо, Ільза хоче, щоб Тедді вподобав саме її; а втім, вона не ревнива.

Мене тішить, що тітка Елізабет і тітка Лаура в один голос схвалюють мою дружбу з Ільзою. Нечасто трапляється, щоб обидві схвалювали те саме. Дедалі більше звикаю до колотнеч і перепалок з Ільзою — вже так гостро тим не переймаюся. До того ж, коли в мені зануртує кров, я лаюся не згірш од неї. Зчиняємо сварку приблизно раз на тиждень, але миримося швидко — Ільза каже, буде нудно, якщо вряди-годи не сваритися. Вона ніколи не гнівається двічі з тої самої причини. Вчора обізвала мене підлабузницею, ящіркою, ще й беззубою гадюкою. Та я не образилася, бо знаю, що не є ні підлабузницею, ні ящіркою, ані беззубою гадюкою. І