Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Я засміявся. Справді, пообіцяв їй екскурсію до Вінниці на випадок успішного перескладання хімії. Але чи подужає її — сумнівався.

— Не обдурю, Ніно, — заспокоїв, помітивши порізаний і залитий зеленкою мізинець. — Де це ти покалічилась?

— Траву жала, — перебиралакнижки.

— Ти трохи й мамі допомагаєш;— похвалив її. — Напевне, і чергуєш за неї?

— То найлегше.

— І за тітку Тетяну?

— Авжеж.

— Коли ж ти за неї чергувала?

— Коли?.. — не полишала перебирати книжки. — Навіть позавчора, як ви поїхали.

— Увечері?

— Та ні, довашого другого приїзду, розповідала спокійно, а мені забракло повітря відхвилювання. — Пішла сіно складати в копичку, щоб дощ не намочив.

— І довго складала?

— Довгенько, а я хімію вчила.

Я ліг і перевів подих…

Ніна схвильовано оглянулась:

— Вам погано? Покликати Віру Матвіївну??

— Ні, ні, Ніночко, — вихопилось у мене ненароком, і в, неї округлились ожинові очі. — Он книжка, внизу, ліворуч, біля Чехова.

Ніна обережно її взяла. На рудій обгортці, в чорному квадраті, намальований слон з довгими закрученими бивнями.

— Я скоро прочитаю.

— Не спіши. Я тобі дарую її.

— Ой, дякую! — притисла книжку до грудей.

Попрощалась і пішла, сяюча, щаслива. Що книжка? Я б віддав за її підсвідоме повідомлення не лише книжку. Проте не вкладалося в голові, що Шепета причетна до зникнення Карпаня. Надто несхожа вона на спільника вбивці. Але мене вчили вірити тільки фактам. Вони — проти чергової. Я думав, як вийти через неї на злочинця. Питати Шепету — марна справа. Їй дуже просто пояснити свою відсутність, а затим попередити вбивцю. А може, якраз і слід запитати, щоб сполошилась і кинулася до нього? І тоді вистежити. Але хто стежитиме? Це ж треба встановити цілодобове чергування. Попросити Дубовенко? Не погодиться. О, Ніна, їй найзручніше — і ніякої підозри. Та через кілька хвилин я забракував план, бо довелося б розповісти про її матір та Карпаня і як він загинув. А я обіцяв Дубовенко мовчати.

Прийшов Горак, і за вікном лунко затарахкала жерсть під двома молотками.

Хтось постукав у двері. Невже мати викликала лікаря? І навіщо? Щиколоток стух, і через день-два я стану на ногу.

— Заходьте.

Оля! З літровою банкою меду. В кімнаті враз запахло конваліями — її улюбленими парфумами. Я розгублено дивився на неї, не вірячи в її появу, і на мене накочувалась тепла хвиля вдячності.

— У тебе зіпсувався телефон? — ущипливо запитала, граючи насмішкуватими зеленавими очима.

— Ні.

— Чого ж не подзвонив? — сіла поруч і, неначе мати, поклала прохолодну долоню мені на лоб. — А температури нема.

Я поцілував її м'яку долоню. Оля голубино засміялась.

— Лоскітно, Арсене, — вона запустила п'ятірню у моє волосся, заворушила пальцями, ніби туди потрапив хрущ. — Не дзвониш, а сам принаджуєш дівчаток. Гляди мені.

— Яких дівчаток? — млів од її ласки.

— Знаю, здибалася з Ніною. Похвалилася книжкою, — не то жартома, не то серйозно сказала і нахилилась, гаряче прошепотіла на вухо: — Я ревнива, Арсенчику, ох ревнива!

Бліде, ледь торкнуте сонцем обличчя лежало поруч, і лукаві очі були перед моїми, і звабливі повні губи, не фарбовані, чисті й червоні молодим кольором. Я припав до них, ніби подорожній до джерела, і пив, не втамовуючи спраги.

— Арсенчику, мама… може ввійти…

Тримав її лице у долонях і цілував очі, тонку беззахисну шию. Її чутливі пальці здригалися від кожного мого цілунку, на мить завмираючи в волоссі, і пестили. Я наче відлітав кудись, розчинявся в просторі й часі, губився, зникав у якомусь казковому маєві.

— Хтось стукає… — вивільнилася Оля з обіймів.

Я глянув у вікно — до шибки тулилося плескателице рудоголового Василя. Погрозив йому кулаком, а він заусміхався, показуючи міцні білі зуби. От чортяка! Оля поправила зачіску, знічена і збентежена, часто дихаючи. Мені теж, не знати чого, забило дух. Ми ззирнулись, і Оля соромливо розгладила збганку на спідниці, почала натягати подолик на круглі коліна. А Василь зирив на нас, зловтішно посміхаючись. Я не міг нічим пожбурити в нього:

— Чого ти мені не дзвонив? — коли пригас перший шал зустрічі, Оля знову повернулася до перерваної розмови.

— Не хотів турбувати. — А поряд звабливо біліли її коліна.

— Гм не хотів… — повторила недовірливо. — Де ж ти застудився?

— З'їв морозива, — і потерпав, щоб не довелося піднятись з якоїсь причини, бо тоді Оля побачить забинтовану ногу.

Здогадався, що мати заходила в універмаг і сказала Олі про мою недугу. Але ж не попередила мене. У вікні мигнула постать Горака — дядько Гаврило вхопив Василя за комір сорочки і відірвав од шибки. Хавара, застуканий зненацька, злякано змахнув руками й заточився. Так йому й треба!

— Ти гарний зводиш паркан, — похвалила Оля. — Навіть не подумала.

— А ти прийшла подивитись на паркан, — зауважив іронічно.

— Еге на нього — підтвердила, щоб мене по злити. — Комусь паркан, а комусь дівчатка.

— Олю! — мені приємна її жартівлива ревність. — Через паркан і дах ми змушені… Давай завтра подамо заяву і не чекатимемо. Га?

— Ні, Арсенчику, твоя мати образиться. Мені теж нелегко, — призналася.

Вона сиділа переді мною, невеличка й тендітна, вбрана в білу нейлонову, гаптовану візерунками блузку та блакитну спідничку, із зібраним волоссям на потилиці в довгий пухнастий хвостик, що пустотливо ворушився, мов живий, від кожного вороту її голівки. І чому чужа донедавна людина стала рідною й дорогою? Як і чому з'явилася потреба бачити саме її? Чому без неї уже не уявляється життя? Чому?

Ми говорили про все і ні про що, як усі закохані. Навіть полічили, скільки днів нам залишилося бути нарізно, й Оля, соромлячись, призналася, що