Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

— Правильно, — кивнув Крамар. — Зброя моя. Пістолет, на який я маю дозвіл.

— Незважаючи на судимість, — уточнила Юлія.

— А мені дозвільна система його виписала! Правда, Миколо Миколайовичу?

Начальник міліції промовчав.

— Я, пані Гараніна, покарання відбув. З минулим зав’язав. Я чесний бізнесмен і маю право боятися за своє життя. Тому зброя, ти як думала… Коротше, Юліє Василівно, по ходу я твого кавалера посаджу.

— Ти? Суд же повинен бути, здається. Правда, Миколо Миколайовичу?

Костюк легенько ляснув рукою по столу.

— Ігор Борисович приніс заяву. Все відбулося при свідках. Де заява від твого кавалера?

— Він мені не кавалер, — запізно зауважила Юлія.

— Байдуже, хто він тобі. Головне — навіть якщо між ним і паном Крамарем виник конфлікт, який скінчився, скажімо так, не на користь Сахновського, і йому навіть завдали шкоди, він мав право і повинен був заявити в міліцію. Принести ось таку заяву, як приніс Ігор Борисович. Де заява Сахновського? Нема заяви. Є потерпілий, є злочинець. І розкрутити це все можна як замах на вбивство.

— Він хотів мене вбити, — підтвердив Крамар. — А найняла Сахновського для цього ти, Юлько. Про це теж написано в заяві, і від цього не відіпрешся. Ти найняла кілера на ґрунті особистої неприязні до мене. Ось який вигляд вся ця історія, люба моя, матиме на папері.

— Ви запросили мене сюди, аби це повідомити? — Юля з останніх сил намагалася зберегти спокій, хоча всередині в неї все кипіло: Крамар довів, на що здатен, а Костюк тепер має на руках усі козирі для того, аби почати торги з нею. Правда, невідомо, які торги. Та їй точно запропонують обмін. І швидше за все, Антона випустять під обіцянку не давати хід безнадійній справі про «тітчин сюрприз».

Як не крути, Руслана ніхто не любив.

Тому й шукати того, хто викрав його, запхав у погріб та лишив помирати, міліція просто не хоче. Якщо тут не інший розрахунок: Крамар, причетний до цієї історії, тепер має легальну можливість згорнути її, причому — без своєї особистої в цьому процесі участі.

Тут, у кабінеті начальника міліції, Юлія Гараніна вперше за багато років відчула власну безсилість перед тиском обставин. Вона розуміла: погодиться на будь-які умови, бо в іншому разі Антон Сахновський, зовсім стороння людина, через неї ризикує опинитися в тюрмі. Він і зараз там, за ґратами, в брудній смердючій тюремній камері…

— Можна і так сказати, — погодився Крамар. — Це я даю тобі, Юлю, зрозуміти, в якій хріновій ситуації ми всі опинилися.

— Ми? — здивовано перепитала Юлія.

— Ага, ми, — кивнув Ігор. — Наша міліція, замість реальний порядок наводити, повинна добру душу шукати, яка твого чудесного братика на той світ до батьків відправила… — Юлія хотіла обуритися, та Крамар жестом зупинив її. — Чекай, ми всі знаємо, що я правду кажу. Значить, товариш підполковник у дурній ситуації. Ти в дурній ситуації — і людину підставила, і сама тепер за мого бажання можеш мати проблеми з законом. А закон, Юлю, не жартує, повір мені, старому вовку… Та і я в дурній ситуації: ти ж усе це закрутила, бо думала — я всі ці гойдалки з твоїм братиком улаштував. Є вихід, як ти скажеш?

Юлія вирішила промовчати — все одно в Крамаря вже була якась заготовка. Мовчав і підполковник Костюк.

І в цій загальній мовчанці Ігор Крамар спочатку навпіл, потім — іще раз розірвав свою заяву, зіжмакав і прокотив паперову кульку по поверхні столу до начальника міліції. Той змахнув її в кошик для сміття, навіть провів поглядом. У Юлії не було слів — вона перестала взагалі щось розуміти.

— Ось так, — спокійно пояснив Крамар. — Не буде заяви. Мужиком твій лікар виявився, не засцяв. Не чекав, коли чесно. Думав — витре соплі й заткнеться. А пацани мужиків не здають. Не по поняттях, Юлю. Неправильно це. Треба поговорити — давай, цю проблему теж вирішимо.

Говорили довго, та суть розмови Юлія переказала звільненому під вечір Сахновському в машині дорогою додому. Але спочатку все ж таки не стрималася, запитала:

— Чесно зізнайся — знав, що так буде?

На «ти» вони перейшли якось непомітно.

— Сподівався, — відповів Антон, влаштовуючись на сидінні поруч зі своєю рятівницею. — З мене психолог насправді ніякий, та зате знайомі в цій сфері є. Дечого набрався. Бач, спрацювало.

— Що спрацювало?

— Ну, це саме… Розумієш, у середовищі сьогоднішніх двадцятирічних вміння вдарити у відповідь на грубу силу не означає нічого. Вони просто народилися та формувалися в інший час. Не знаю, чи цінують вони силу розуму, та сила м’язів для тих, хто народився і виростав у слабкій країні, насправді не така важлива. Я можу не все розуміти, але тепер усе ж таки більше, як це називається, крутяться. Щось там собі метикують, вибудовують різні багатоходові схеми, в тому числі — кримінальні. А в роки нашої першої молодості як було, забула?

Юлія знизала плечима.

— О, бач… Двадцять, навіть п'ятнадцять років тому сила йшла на силу. Так не лише справи робилися. Школу згадай…

— Ну, ти ідеалізуєш, Антоне. Сьогодні в школах таке твориться! Візьми хоч оці записи бійок на мобільники. Кодло лупить одного, решта записує і викладає в інтернеті. Нічого сказати, лагідні звичаї!

— Правильно, — кивнув Сахновський. — А знаєш, чому так відбувається? Бо в класах і школах нема сильного лідера. Раніше переважно йшли, якщо пам’ятаєш таку фразу, шара на шару. Чиє, грубо кажучи, шобло виявиться дужчим, за тим і перемога, і авторитет, і сила. Ось такого бєзпрєдєлу, як ти сказала, в школах нашого дитинства, швидше за все, ніхто б не дозволив. Підлоти вистачало, і знущалися підлітки одні з