Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

Водій слухняно поклав руки на кермо. Антон далі довбав дулом череп полоненого.

— Що, поговоримо тепер, мурло? — гаркнув він.

— А ти стріляй, стріляй! — викрикнув Ігор. — Сциш, коли страшно? Очко жим-жим? СТРІЛЯЙ!

Аби переконати самого себе, що зможе стрельнути, Антон забрав пістолет від голови Крамаря, наставив на водія, потримав так секунду, задовольнившись щирим переляком охоронця, а тоді націлив дуло на вікно джипа, натиснув на спуск.

Нічого.

Курок навіть не смикнувся.

— Дебіл! Запобіжник знімай! — незважаючи на невигідну для нього ситуацію, Крамар усе ж таки швидко прорахував усі можності суперника.

Всі — та не зовсім.

Хвиля гніву на самого себе та власну незграбність накрила Сахновського з головою.

Перехопивши пістолет за ствол, він коротко замахнувся і вдарив Крамаря по голові руків’ям. Раз, другий, третій — пістолет можна використовувати ще й так. Так навіть краще — влучиш без варіантів.

Кров тут-таки потекла по обличчю Крамаря.

І в цю ж мить наспілі міліціонери відтягнули Антона від джипа, заламали руки назад, обеззброїли, дали по нирках і поволокли в «канарку».

Ігор Крамар сповз на землю і лишився так сидіти на очах у всіх цікавих, котрих набігло за короткий час таки багатенько. Він витирав кров з обличчя, мовчки стежачи, як його водій, котрий нарешті вибрався з джипа буквально через голову свого шефа, намагався безуспішно розганяти глядачів.

Якщо хтось і побоювався людей у цьому джипі, то тепер таких стало набагато менше.

Юлія Гараніна знати не знала, як саме збирається її гість дістати їхнього спільного ворога.

Вона сподівалася на розважливість столичного хірурга вищої категорії. Коли вже зовсім чесно — навіть не замислювалася, для чого Антон простежив за Крамарем і намагався вирахувати його спосіб мислення та зрозуміти манеру поведінки. Десь у глибині душі вона вважала: Сахновський виношує елегантніший, інтелігентніший та віртуозніший план. І тут раптом — аварія в центрі міста. Антон з усієї дурі влупив джип Крамаря в бік, тоді налетів на нього, стукнув кілька разів дверцятами і мало не застрелив, погрожуючи пістолетом.

Що це йому дало, крім додаткових проблем, тепер уже — справді серйозних, Гараніна собі не уявляла.

Ще більше її здивував дзвінок начальника міліції. Підполковник Костюк навіть не попросив — наказав їй негайно з’явитися в міліцейському відділі. Власне, Юлія і сама збиралася туди: так чи інак, а Сахновського треба визволяти. Бо вона втягнула його в історію, він наламав дров, тепер вона ж і повинна втрутитися, аби спробувати залагодити цю справу.

Налаштована досить серйозно, навіть підготувавши на захист Антона цілу промову, Юлія не особливо здивувалася, побачивши в кабінеті начальника міліції Крамаря. Слідів недавньої пом’ятості на ньому не помічалося, Ігор уже встиг дати собі раду. Проте його щурячо-тхоряче лице палахкотіло, тому Юлія, котра без того не чекала від візиту в міліцію нічого доброго, тут-таки почала готуватися до найгіршого варіанту розвитку подій.

— Ти що твориш, Юліє Василівно! — гаркнув Костюк, щойно вона зачинила по собі двері кабінету.

— Хай вона сяде спочатку, — буркнув Крамар. — Сядь, Юлю, а то ми тут сидимо…

— Захочу — сяду! — відрізала вона. — Ти мені ще тут будеш наказувати!

— Тоді я буду! — втрутився Костюк. — Сядь за стіл, розмова серйозна!

Відсунувши стільця, Юлія сіла навпроти Крамаря, і раптом у голові блиснуло: ну ось, вони нарешті сидять за одним столом переговорів. Хіба не цього вона домагалася, коли просила Антона зустрітися з Ігорем? Правда, вона гадала — якась така розмова відбудеться за інших обставин і в іншому місці. Але, продовжуючи складати цю табличку множення, зробила висновок: а інших обставин, щоб зустрітися для з’ясування стосунків в іншому місці, їм двом найближчим часом просто не випадало.

Значить, ось такий вийшов у Сахновського план… Він виконав обіцянку, звів непримиренних ворогів, причому — в міліцейському кабінеті, де їм доведеться говорити при свідках і, відповідно, триматися в певних рамках. Нічого не скажеш, простенько та смачно…

Ось тільки як тепер із самим Антоном піде…

Підполковник Костюк ніби прочитав її думки.

— Твого дружка, Василівно, я можу посадити і посаджу. Пояснити, за що?

— А присутній тут Ігор Борисович не може пояснити причину такої поведінки мого, як ви кажете, дружка?

Тепер Костюк дивився на Крамаря. Той замість відповіді поклав на стіл теку, розкрив її, витягнув аркуш паперу.

— Ось тут, Юліє Василівно, моя заява. Сам писав, своєю рукою. Ось цією, — він розчепірив перед нею пальці правиці. — Прочитаєш — чи тобі коротко суть викласти?

— Краще по суті, — погодилася Юля.

— Коротше, позавчора громадянин Сахновський призначив мені зустріч, мети якої не вказав. Пояснив лише, що телефон мій дала йому ти. Я відкритий для людей, тим більше — для відомих київських лікарів. Думаєш, мені не знайшли, що про нього в інтернеті згадують? Думаєш, у мене в приймальні Свєта дурно сидить?

— Ні, Ігорю, в тебе в приймальні Свєта сидить не дурно, — визнала Гараніна.

— Значить, громадянин Сахновський прийшов до мене і від твого імені почав мене шантажувати. Погрожував, що знає — це я нібито вбив твого довбо… гм… ну, коротше, братця твого. Я не люблю, Юлю, коли мені погрожують. Я сам кого хочеш налякаю. Ну, мої хлопчики пояснили твоєму лепилі, що і як…

— Слухай, Крамар, давай уже без жаргону, — зауважив Костюк.

— А, ну ясно, тут же всі культурні… Значить, маючи до мене після серйозного китайського попередження особисту неприязнь, громадянин Сахновський сьогодні напав на мене, завдав шкоди особистому майну, фізичної та моральної шкоди мені, а головне — погрожував вогнепальною зброєю. Терорист!