Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Івась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи вгорі, капає на них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть височенне старе свічадо. Таке давнє воно, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього і зупиняється. У свічаді клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Івась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І оберіг приніс?

— Приніс, — каже Івась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває, — каже Івась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами сей оберіг, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Івась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Івась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і впізнав, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

— Який же козак із мене був би, якби я віддав образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене всі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені сей оберіг, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до богів, бо тут не владарюють вони і їхній Оберіг не має тут сили! Втретє кажу тобі: віддай образ Тієї, що була колись моєю сестрою!

— А зі мною що тоді буде? — питається Івась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже дива Обида. — Що буде, питаєш?

— Еге ж, — каже Івась.

— З глини тебе зліпили, — в глину ти і обернешся!

І тоді розлютився Івась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!

— Не віддам! — каже.

— Як се?.. — питається Нея.

— А отак! Не на того напала! Не зречеться козак Пречистої Панни, бо хто він тоді й буде! Крамар буде, писар-нікчема, гречкосій задрипаний, а не лицар Матери Лади!

— А знаєш, що я зроблю з тобою? — питає дива.

— А мені все одно! — каже Івась. — Пожив уже на світі… дев'ять год, слава Богу! З пекельною силою змагався, на Січі козакував… а що ще треба? Як світ стане молодий, то дасть мені Господь нове життя і знов буду козаком! А ти проклята будеш на віки віків!

Глянула Нея на Йвася — та й річ йому відібрало. Дивиться він, а шкло у свічаді яріє, почала дива рости простісінько на очах, ось-ось вийде з глибини свічада і ступить на камінну долівку.

Сів тоді малий козак долі, намацав під сорочкою Оберіг і затулив його долонями.

А дива стала перед ним і простягла руку.

— Востаннє кажу: віддай!

— Та не віддасть його тобі ніхто… — озвався хтось у покої.

Обернувся Івась, аж позаду стоїть чарівник.

У замку був собі він сірий та непоказний, а це високий зробився, очі вогнем горять, а поруч два пардуси ікла шкірять.

— Дарма стараєшся, П'ятнице! Іди жінками та дівчатами орудувати… на те тобі сили вистарчить!

Засичала дива, немов гадюка.

— Не втручайся, Іворе! Зітру тебе зо світа, як на заваді станеш!..