Цзян Жун - Вовк-тотем

Старий Біліґ зіперся обома руками на древко своєї дерев’яної лопати й, замислившись, сказав:

— У моєму житті, напевне, це — якщо не другий, то третій випадок зустрічі з такою великою зграєю. Якщо вони навіть головного коня в табуні так пошматували, то на інших коней мені й дивитися непотрібно — від них просто нічого не залишилося.

Обличчя Улзія спохмурніло і він сказав, важко зітхнувши:

— Я їздив на цьому скакуні два роки, ще й заарканив на ньому трьох вовків. На всьому пасовищі коней із такою швидкістю можна на пальцях порахувати. Я тоді був командиром ескадрону і їздив із солдатами в каральну експедицію проти бандитів. Я ще ніколи не сидів на такому швидкому коні. Але ця зграя вовків виявилася хитрішою навіть за тодішніх конокрадів. Людині аж страшно подумати, як це сірим удалося так досконало використати хурделицю з трясовиною. Ех, якби я був розумніший за вовків, цей кінь би не помер! У тому, що сталося, є й моя провина. Потрібно було тоді краще переконувати Бао.

Слухаючи, як ці двоє стиха говорять, Чень Чжень продовжував міркувати про своє. У Китаї найчастіше хижаками вважають тигра й вовка. Однак тигр — тварина-одинак, тигри не згуртовуються в зграї, і про них складено не так уже й багато оповідань. А от вовки водяться скрізь, живуть зграями і про них чимало написано, та й лиха від них набагато більше. Історія свідчить, що саме вовк був тим хижаком, який найбільше й найчастіше лякав людину. А в степу взагалі він є найбільшим природним ворогом людини й худоби. Однак чому ж тоді кочовики обрали його своїм тотемом? І Чень Чжень знову відступив зі щойно занятої агресивної позиції.

Більша половина поля бійні була прибрана. На замерзлому озері скрізь виднілися трупи коней, по поверхні були розкидані маслаки, а крізь кригу проглядала кров, що заливала землю. Було схоже, ніби це — поле бою після інтенсивного бомбардування. Життя цілого табуна скакунів, які чекали наказу виступати в бій, раптом було припинене і перетворилося на гарматне м’ясо у степовій битві. Більшість тіл були в такому ж жалюгідному стані, як і тіло білого скакуна. У місці, де тіла були скупчені щільніше, скрізь валялися відламані кінцівки й маслаки, тож кількість загиблих у трясовині коней можна було порахувати лише по головах і рештках шкіри, що зберегли окрас. Обидва конопаси обережно, ряднинами й довгими рукавами своїх плащів, змітали сніг з голів одного за одним своїх улюбленців, при цьому у них по обличчю текли сльози. Усі присутні були вражені трагічною картиною, що відкривалась їхнім очам. Чень Чжень і ще декілька молодих пекінців, які ніколи не бачили на власні очі жорстоких битв і не ставали свідками трагічної бійні, що її влаштовували вовки коням, зробилися білими від жаху й розгублено дивилися один на одного. Схоже, що це була перша реакція на думку: якби хтось із нас, потрапивши в хурделицю, зустрівся з цією зграєю вовків, що б тоді з нами було? Чи не те саме, що з цими військовими кіньми, розірваними на шматки?

Перед очима Ченя раптом постала кривава картина різанини в Нанкіні,[30] і він побачив вовчу сутність фашистів та японських «дияволів».[31] На цю думку по всьому його тілу пішла сильна біологічна реакція: його пройняли злоба, ненависть, бажання плювати, лаятись і вбивати вовків. І він ще раз просто в обличчя Старому Біліґу прокричав:

— Доля цих коней — трагічна! А вовки — ненависні лиходії! Ненависніші й лихіші за фашистів і японських «дияволів»! Їх слід порубати на шматки!

Обличчя Біліґа посіріло, і він осудливо подивився на Ченя, проте здавленим голосом сказав:

— У японських фашистів — така природа, вони не могли навчитися у вовків, бо в Японії немає ні степу, ні великих вовчих зграй. Де б вони бачили вовків? Але я воював із японцями і знаю, що вони вб’ють людину й оком не зморгнуть. Я тоді був провідником у радянських червоноармійців і бачив справи рук японських — знаєш, скільки людей загинуло тільки на будівництві того брукованого шляху, що веде від нашого пасовища на північний схід до Ґірину? Обабіч його все було устелене кістками. Там був великий рівчак, в якому лежали десятки трупів, половина — монголи, половина — ханьці.

— У тому, що цього разу сталося, не можна звинувачувати лише вовків, — сказав Улзій, — адже люди забрали в них рятівну їжу, ще й розорили їхні лігва. Хіба ж вовки могли не помститися? Якщо хтось і винуватий, то це — ми самі, що не догледіли табун. Вовки цінують життя, і якщо їх не змушувати, вони не наражатимуться на небезпеку боротьби з людьми, які мають собак, рушниці й аркани. У степу вовк боїться людину, бо більшість вовків гине від людських рук. З японцями ж не так — ми, китайці, ніколи не завойовували їх, навпаки, дуже їм допомогли, а вони натомість прийшли вбивати нас, ще й дійсно при цьому навіть оком не зморгнули.

Старий був вочевидь незадоволений. Він, ніби мимохіть, глянув на Ченя й сказав:

— Ви, ханьці, не вмієте впевнено триматися в сідлі, варто коневі спіткнутися, як ви захитаєтеся, впадете й розіб’єтеся.

Старий рідко коли дорікав Ченю Чженю, однак прихований зміст його слів завжди змушував того протверезіти. Він зрозумів, що вовчий тотем закріпився в душі Старого значно міцніше і впевненіше, ніж монгольські вершники в сідлі. Звірині тотеми степовиків зазнавали жорстоких нападів з боку інших народів-завойовників, які протягом тисяч років не раз намагалися знищити або замінити їх, однак їм так і не вдалося їх викорінити, вони дожили донині, тож тим більше їх не зможе похитнути смерть цих семи-восьми десятків скакунів. Ченю раптом