Цзян Жун - Вовк-тотем

Бао Шуньґуй тицьнув своїм батогом майже в ніс Саацерену й сказав:

— Твоя провина теж не маленька, Біліґ правильно сказав, якби цей табун пробіг ще отой маленький відрізок, усе б минулося, а якби ви втрьох не втекли, а гнали табун разом з Батом, то усе б і справді минулося. Якби ти потім не врятував Батові життя, я б давно відправив тебе на допит.

Біліґ прихилив своїм батогом батіг Бао Шуньґуя і з кам’яним обличчям сказав:

— Представнику Бао, ти хоча й походиш з монголів-хліборобів, але повинен знати правила монголів-скотарів: у степу заборонено тицяти батогом людям межи очі й при цьому щось до них говорити. Це раніше князі й поміщики так з людьми розмовляли. Якщо не віриш, піди спитай у голови вашого військового підокругу. Наступного разу, коли він тут буде перевіряти роботу, ми можемо піти разом спитати.

Бао Шуньґуй опустив свій батіг і взяв його в ліву руку, але потім миттю тицьнув уже вказівним пальцем правої руки в Саацерена і Бата й майже рявкнув:

— Ти і ти! Чого ще сидите на конях? Розкопуйте й розмітайте сніг! Я хочу на власні очі подивитись на трупи коней. Перевіримо, наскільки лихими були вовки і наскільки великою була зграя. Не думайте, що вам удасться зіпхнути всю провину на вовків. Голова Мао навчає нас, що насамперед — людський чинник!

Люди спішилися, узяли принесені з собою дерев’яні або залізні лопати, бамбукові мітли й почали розчищати трупи коней від снігу. Бао Шуньґуй, все ще верхи на коні, завзято фотографував «докази» фотоапаратом марки «Чайка»[29] і постійно кричав до людей: «Краще, краще працюйте! Замітайте краще! Через декілька днів сюди ще прийде слідча група з аймаку й хошуну!»

Чень Чжень, глибоко загрузаючи в снігу, ішов слідом за Улзієм, Біліґом, Батом і Саацереном до кількох снігових купок у самій середині болота. Трясовина на поверхні міцно взялася кригою, і сніг, що її вкривав, рипів у людей під ногами. Старий сказав:

— Для того щоб дізнатися, наскільки лихою була зграя, варто перевірити, чи від вовчих зубів загинули ці найближчі до середини коні.

— Чому? — відразу ж поцікавився Чень Чжень.

Відповів йому Улзій:

— Сам подумай: тоді було чим ближче до середини, тим небезпечніше, і болото тут змерзлося найпізніше, тому вовки теж повинні були боятися потрапити в пастку і не наражалися б на небезпеку. Але якщо виявиться, що ці коні все ж були загризені вовками, тоді упевнено можна сказати, що зграя була лихою!

Старий повернувся до Бата й запитав:

— А постріли не подіяли?

— Ні, — відповів той, скривившись. — У мене було всього десять патронів, вони швидко закінчилися. Вітер, звичайно, розніс звук пострілів і трохи налякав вовків, аж вони розбіглися, але коли патрони закінчилися, вовки повернулися. Було дуже темно і в ліхтаря сіла батарейка, тож я нічого не бачив. Тоді я ні про що таке не думав, — він злегка натиснув пальцем на обморожене місце на обличчі й сказав: — Було темно, й сніг був сильний, я боявся, що влучу в коня. Я сподівався, що вітер припиниться, а болото не замерзне, тож вовки не насміляться по ньому йти, і більшість коней тоді все ж зможе вижити. Я пам’ятаю, що піднімав дуло рушниці трохи вгору, десь на один чи.

Біліґ і Улзій із полегшенням зітхнули.

Підійшовши до передньої купки снігу, Бат завагався, але потім все ж узяв свою дерев’яну лопату і почав швидко відкопувати сніг з того місця, де мала бути голова коня. Усім перехопило подих: шия білого скакуна була перегризена й скрутилася півколом аж йому на спину. Очі скакуна вискочили з орбіт і перетворилися на морозі на прозорі крижані чорні яйця, в середині яких загусли й застигли жах і розчарування, що їх зазнав скакун в останні миті свого життя. І це було страшно. Сніг під головою коня перетворився на червоний крижаний камінець від крові, що витекла з шиї тварини й замерзла, тож копати далі було неможливо. Інші мовчки й поспішно розкопували й розмітали сніг, так що незабаром над мерзлим болотом з’явилася більшість кінських тіл. У Ченя Чженя складалося таке враження, що ці коні були не загризені, а підірвані снарядом із середини, тому що з обох боків у них висіло лахміття м’язів, а нутрощі, ніби розкидані вибухом, валялися навколо в радіусі кількох метрів. Задніх частин крупів у коней здебільшого не було — стирчали самі кістяки. На льоду скрізь були розкидані ратиці й маслаки, клаптики голої шкіри або хутра: вовки з’їли лише серця й печінки, а також об’їли те м’ясо, що було жирнішим, тож кінські тіла стали об’єктом виміщення злоби для сірих. Чень Чжень подумав: «Може, це у вовків люди навчилися поводитися, як звірі, — шматувати собі подібних, витягувати жили й знімати шкіру? Чи, може, звірство, що криється в глибині людської натури, має одне джерело з вовчою суттю в звіриній натурі?» Дійсно, боротьба між людьми протягом усієї історії їх існування завжди була пронизана, відкрито чи приховано, принципом «людина людині вовк». Уперше побачивши на власні очі такий масштабний вияв вовчої суті, Чень Чжень не міг стримати виходу своєї звіриної натури, його охопила така ненависть до вовків, що він тут і зразу хотів ухопити одного з них, повитягати йому жили та оббілувати. Невже чим довше людина спілкується з вовками, тим більше сама перетворюється на вовка? Чи в неї починає переважати її звірина натура?

Люди заціпеніло дивилися на картину, що відкривалась їхнім очам, і Чень Чжень відчув, як у нього холонуть руки й ноги, його до кісток проймав холод.