Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

Діккенса це розуміють: часом навіть монстр — ніякий не монстр. Часом він прекрасний, і плин історії закохує в себе сильніше, ніж будь-які фільми чи телепрограми. Навіть через тисячу сторінок ми не хочемо полишати світ, створений для нас автором, і вигаданих людей, які його населяють. Ви не полишите їх і через дві тисячі сторінок, якщо їх стільки буде. Трилогія перснів Дж. Р. Р. Толкіна — чудовий тому приклад. Тисячі сторінок гобітів було замало трьом повоєнним поколінням фанатів фентезі; навіть якщо докинути незграбний і вайлуватий епілог «Сильмариліон», то все одно замало. От вам і Террі Брукс, Пірс Ентоні, Роберт Джордан[185], героїчні кролики з «Небезпечних мандрів»[186] і ще з півсотні інших. Автори цих книг створюють гобітів, яких вони досі люблять та за якими сумують; вони намагаються повернути Фродо і Сема з Сірих Гаваней, бо Толкіна, який зробив би це за них, уже нема.

Можна сказати, ми по суті говоримо лише про набуту навичку, але хіба ми не згодні, що часом найелементарніші навички здатні творити речі понад наші очікування? Ми говоримо про інструменти й теслярство, про слова та стиль… але в міру нашого просування далі, будь ласка, не забувайте, що ми також говоримо про магію.

Про письменство

«Немає поганих собак»[187] — переконує назва популярного дресирувального посібника, але не кажіть цього батькам дитини, яку покусав пітбуль або ротвейлер, бо можете отримати за це в дзьоб. І хоч як би мені кортіло заохотити людину, яка вперше пробує написати щось серйозне, я не можу збрехати і сказати, що немає поганих письменників. Вибачте, але є багатенно поганих письменників. Хтось у штаті вашої місцевої газети, такі зазвичай пишуть огляди маленьких театральних вистав чи пафосно розводяться про місцеві спортивні команди. Ще чиєсь перо нашкрябало їм на будинок на Карибських островах, залишаючи по собі слід пульсуючих прислівників, дерев’яних персонажів та гидких пасивних конструкцій. Інші просторікують на відкритих мікрофонах поетичних слемів, одягнені в чорні водолазки та пом’яті штани хакі; віршомазять про «мої люті лесбійські груди» і «перехняблений провулок, де я викрикнув матері ім’я».

Письменники утворюють таку ж піраміду, як в усіх сферах людських талантів і творчості. Унизу — погані. Над ними трохи менша група, але все одно велика та привітна — це нормальні письменники. Їх теж можна знайти в штаті вашої місцевої газети, на полицях місцевої книгарні і на відкритих мікрофонах поетичних вечорів. Такі якось розуміють, що хоч лесбійка і може бути лютою, її груди залишаються грудьми.

Наступний рівень набагато менший. Це дуже хороші письменники. Над ними — над майже всіма нами — шекспіри, фолкнери, єйтси, шоу та юдори велті. Генії, божественні випадковості, їхнє обдарування поза межами нашого розуміння, вже не кажучи про досяжність. Бляха, більшість геніїв не спроможні самі себе зрозуміти, і багато хто з них живе нещасним, усвідомлюючи (принаймні на якомусь рівні), що вони ніщо більше, як покручі, яким пощастило, інтелектуальні версії моделей, які — просто так сталося — народилися з правильними вилицями та грудьми, які відповідають уявленням про красу того чи іншого часу.

Я підходжу до суті цієї книжки з двома тезами, вони обидві прості. Перша: хороше письмо складається з опанування основоположних речей (лексикон, граматика, елементи стилю) та заповнення третього рівня вашого ящика правильними інструментами. Друга: хоч і неможливо з поганого письменника зробити нормального і так само неможливо зробити великого письменника з хорошого, однак можливо довгою тяжкою працею, завзятістю та вчасною допомогою зробити хорошого письменника з просто нормального.

Боюся, що таку думку заперечують багато критиків, та й викладачі красного письменства теж. Багато хто з них ліберали в політиці, але креветки у своїй галузі. Люди, які вийшли б на вулиці з протестом проти виключення афроамериканців чи корінних американців (уявляю, що сказав би містер Странк про ці політкоректні, але громіздкі терміни) з місцевого заміського клубу, — зазвичай ті самі, хто розповідає на своїх заняттях, що хист до письма не змінюється та не рухається: раз нездара — завжди нездара. Навіть якщо письменника високо оцінить впливовий критик чи два, за ним завжди тягнеться його репутація, як за респектабельною заміжньою жінкою, яка була пацанкою в підлітковому віці. Деякі люди ніколи не забувають, от і все, а значна частина літературної критики слугує лише укріпленню кастової системи, старої, як сам інтелектуальний снобізм, котрий її виплекав. Реймонд Чендлер, може, й визнаний сьогодні як важлива постать американської літератури XX століття, один із перших голосів, який описав аномію урбаністичного життя після Другої світової війни, але є багато критиків, які категорично заперечують такий погляд. «Він нездара! — кричать вони обурено. — Нездара з претензією! Найгірший їх різновид! Такий, що гадає, ніби може видати себе за одного з нас!»

Критики, які намагаються стати вище за це інтелектуальне загрубіння артерій, зазвичай мають обмежений успіх. Їхні колеги, може, й приймуть Чендлера до товариства великих, але, скоріше за все, посадять його в кінці столу. І завжди є ті, хто шепоче: «Вийшов, знаєте, з бульварної традиції… непогано тримається як на одного з них, правда?.. ви знали, що у тридцятих він писав для „Чорної маски“