Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

1421 року Велике Литовсько-Руське князівство відвідав посол англійського і французького королів лицар Гілльбер де Ланноа. Ми досліджували це питання у першому томі книги і знаємо, що під тиском Папи Римського та з ініціативи англійського короля Генріха V (1413–1422) і французького короля Карла VI (1380–1422) європейські монархи готували хрестовий похід проти Османської (Турецької) імперії. Кожному із монархів Гілльбер де Ланноа вручав королівські листи і подарунки. Після вручення королівських листів польському королю Ягайлові подібні листи він вручив Великому князю Вітовтові. Після того монархи вели розмови з послом про деталі походу під час так званих бенкетів (обідів). Послухаємо лицаря Гілльбера де Ланноа:

«84. Тоже… Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве). Я исполнил своё мирное посольство относительно князя Витольда со стороны 2-х королей и представил ему драгоценности короля Англии. Этот государь оказал так же большие почести мне, отлично угостил меня — дал мне три обеда, на которых посадил меня за своим столом…» [8, с. 36–37].

Посол Гілльбер де Ланноа нічого не пише про присутність на тих обідах руських (українських) князів. Зустріч із ними він виділив в окремий розділ. Послухаємо:

«85. Тоже. Один князь и русская княгиня из числа его (Вітовта. — В.Б.) подданных дали мне обед и пару русских (українських. — В.Б.) вышитых перчаток,.. а его рыцари дали мне другие подарки, как-то шапки и перчатки, подбитыя куньим мехом, и татарские ножи, особенно-же Гедигольд, капитан Плюи в Подолии…» [8, с. 38–39].

Зазначимо: королівський посол де Ланноа описав відвідини десятка різних міст, країн та утворень, як-от: Брабант, Бремен, Вісмар, Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство тощо. Бенкети (обіди) у всіх країнах йому давали тільки монархи. Виняток трапився у Великому Литовсько-Руському князівстві. Що за етикетом того часу означало: руські князі самостійно ухвалювали важливі рішення. І не інакше!

Саме те у спогадах засвідчив лицар, коли описав зустріч у другому Кам’янці (Подільському) з руським князем Гедігольдом (Василем Красним — сином Федора Острозького) та подальшу зустріч з ним на узбережжі Чорного моря.

Нам слід зрозуміти: ще за часів Великих князів Андрія Юрійовича Галицького (1286–1323) та його молодшого брата Великого князя Дмитра Юрійовича (1301–1383) був створений союз Русі (України) з Литвою, яка значно посилилася людьми втікачами від Тевтонського ордену і займала терени сучасної Білорусії. Через те що обидва народи — литвини-білоруси і українці-русичі — відверто потерпали від тиску католицької церкви, то десь із другої половини 30-х років XIV століття вони спільними зусиллями відбивалися від католицизму. Хоча, звичайно, були й інші подразники, як зовнішні, так і внутрішні, які постійно використовував католицький Папський престол.

Саме під час того жорстокого протистояння загинув спадкоємець Великокнязівського престолу син Дмитра — Данило. Українська історична наука вважає, що таке сталося 1376 року. Хоча окремі українські науковці, наприклад професор П.М. Кралюк, твердять, що смерть могла настати «між 1366 та 1370 рр.». Ми ж схиляємося до думки, що князь Данило загинув-таки у боротьбі з поляками десь у період 1350–1380 років. Підтвердженням цього, на мій розсуд, є «легенда давнього Острога про княжича Дмитра». І хоча, за легендою, у князя Данила помер «улюблений маленький син Дмитро», та його «відспівувало 120 священиків з єпископом Арсенієм, над його могилою побудували велику круглу вежу… (та. — В.Б.) церкву Св(ятого) Миколая» [154, с. 58].

З такими почестями в українських православних церквах відспівували тільки національних героїв, до яких не міг належати малий хлопчина.

Легенди завжди будуються на фактах, але зберігають тільки головне — про що несуть звістку. У нашому випадку — легенда зберегла пам’ять про страшне горе батька (князя Дмитра), котрий пережив сина (Данила) та побудував над його могилою церкву Святого Миколая. А відспівували те страшне горе князя 120 священиків з єпископом Арсенієм. Так, на мою думку, слід сьогодні тлумачити острозьку легенду. Вона приховує в собі давню таємницю.

Саме в ті, кризові для династії Галицьких князів, роки [загибель князя Данила (1376), смерть князя Дмитра (1383), невизначеність наступника, агресія Польщі] підлого удару по Великому князівству завдав Ягайло, перейшовши на польський бік (1385) та особисто прийнявши католицьку віру (1386).

Унія 1385 року Литви з Польщею поставила перед руськими (українськими) князями та перед українським православним народом проблему вибору: як вижити? Це не риторичне, нейтральне питання, як можуть думати деякі сучасні історики. Ні! То було питання збереження українського (руського) етносу в його суто національному вигляді. Варто пам’ятати: на 1385 рік ми мали суто національну українську мову, яка більше 2 (двох) тисяч років об’єднувала нас; мали свою національну культуру, звичаї, побут тощо; майже 500 (п’ятсот) років українців об’єднувала єдина православна віра, яка пронизувала абсолютно всі шари суспільства.

Об’єднання Литовсько-Руської держави з Польщею несло в собі загрозу піддати все те руйнації та знищенню. Що головне: як руські (українські) князі, так і прості люди могли ці речі спостерігати на захоплених поляками землях Галичини та Волині.

Повернімося на десяток років у минулі часі. Ми пам’ятаємо, що польський король Казимир III, який 1349 року захопив та привласнив українські землі Галичини й Волині (а за них руські (українські) князі вели тяжкі кровопролитні визвольні війни), помер у 1370 році. Як стверджують польські хроністи, з чим погоджуються сучасні українські історики, скориставшись польською скрутою, Великий Галицько-Волинський князь Дмитро повернув більшу частину загарбаної землі Волині разом із столицею Володимиром. А оскільки ми вже встановили, що луцький престол із 1340 року посідав князь Дмитро із роду Галицьких і ніякого литовського князя Любарта Гедиміновича з 1340 до 1383 року в Луцьку не було, то виникає дуже цікаве запитання: що ж учинив Дмитро Галицький із столицею Волині Володимиром, повернувши у 1370 році до своїх володінь? Українські історики це неординарне питання залишають поза увагою. Трапилася напрочуд дивна історія: столиця повернулася до