Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

постукування панцира об бетон, як пітьма враз розсіялась і високо вгорі засяяв голубий круг сонячного неба. По вмурованих в бетон скобах вниз спустилися двоє монтерів, розглянулись довкола й тією ж дорогою вернулись нагору.

— Нікого там немає, начальнику, — доповів старший. — Тільки бляшанка з-під огірків і в ній ніби щось на спирту.

Інспектор Новак понюхав.

— Отож-бо, — тихенько мовив сам до себе.

Демонструючи чудову фізичну підготовку, він перескочив через огорожу «Хати Бунгало» і хлюпнув рідиною з бляшанки на жовте кільце, намальоване на стовбурі розквітлої абрикоси. Фарба розчинилась і потекла жовтими патьоками.

Методій Новак присів навпочіпки, подивився крізь казенну лупу і спеціальним пінцетом зняв із кори чотири волосини: чорну, блакитну й дві сірі.

— Коло підозрюваних звужується, — пробурмотів він, ховаючи здобич до потайної кишеньки в службовій сумці.— Буде в нас повний аншлаг.

— Шланг! Швидко давайте сюди шланг! — закричав хтось із молодих та ранніх, видно, недавній випускник школи, який почув лише другу половину слова.

— Дякую, не треба, — Новак зупинив пана Бонавентуру, який намірився бігти до протипожежного щита, і кивнув одному із своїх підлеглих: — Це ви пропонували зробити обшук у «Хаті Бунгало»?

— Я, громадянине інспекторе.

— Як ви вважаєте, це була слушна пропозиція?

Новак на хвилину перервав свої повчання, і обидва віддали честь лімузину, який саме підкотив по дорозі від столиці, об’їхав будинок і зупинився біля головного входу.

— Це не було слушною пропозицією, — повним реченням відповів вихованець.

— А чому?

— Тому що нас могли б застати під час обшуку об’єкта у відсутність довіреної особи господаря помешкання, а це протизаконно.

— Давайте залікову книжку, — простяг руку славетний детектив і, поставивши залік, розписався в графі «практичне навчання».

— Злочинців я міг би відвести до в’язниці моторним човном, — запропонував Войтасик з річкової міліції.

— Краще машиною розвезти по домівках.

— А хто їх стерегтиме?

— Вони самі тиждень носа на вулицю не покажуть, — сказав інспектор. — Хіба що вночі, крадькома.

Козирнувши підлеглим, які стояли по другий бік сітки, він рушив у глиб абрикосового саду. Обійшовши навколо будинку, попростував берегом річки. Йшов, опустивши очі вниз, з таким виглядом, ніби його щось непокоїло. Потім присів, підняв з трави якусь річ і неквапною ходою подався в глиб саду.

Коли ніхто вже не міг його бачити на вулиці, зняв кашкета, розстебнув гачки мундира і розгорнув на траві велику непромокальну хусточку, яка могла правити й за плащ або намет, а при потребі служити підручним плавзасобом. Сівши на неї, почав кликати:

— Киць, киць!.. Киць, киць!..

За хвилину, стараючись не зім’яти розпушеного по-ангорському хутра, підбігла молода красива кішечка.

— Доброго дня, панно Пуссі,— сказав Новак і схилив голову.

Гречно присівши, кицька вмостилась на край багатопрофільної хустки.

— Я знаю, що ви спали цієї ночі добре, нічого не чули й нічого не бачили. Та й що, зрештою, можна почути й побачити, коли нікого тут не було?

Пуссі згідливо примружила очі.

— Одначе я не міг би звернутися до соцстраху з офіційною заявою про відшкодування вкраденого неопізнаними злочинцями розріджувача, а також женьшеневого крему… — Інспектор дістав з кишені ковпачок від баночки, знайдений у траві над річкою, і поклав посеред сонячної плями.

Кицька навіть не ворухнулася.

Новак зітхнув, що мало означати: «Ех, яка тяжка служба!» — написав протокол, поставив галочку в тому місці, де мала підписатися потерпіла особа, і поклав папірець біля котячої лапи.

Надовго запала тиша, порушувана лише працьовитим гудінням бджіл.

— Що може бути ціннішим за правду, — по-філософському мовив інспектор і підсунув документ до себе, проте не далі, ніж на пів котячого кроку. — Чи не хотіли б ви, панно Пуссі, зробити мені честь прийняти цей невеличкий флакончик черепахового крему з експортної партії «Буллени»?

Вражена кицька здригнулась, і це не поминуло уваги Методія. Зрозумівши, що інспектор і так вийшов на слід, вона піддалася спокусі й висунула в бік баночки кольору слонової кості пазурці, пофарбовані яскраво-червоним лаком.

— Ау-у-у! — подякувала і, відходячи, наступила на протокол (можливо, мимохіть) там, де мав бути підпис.

Інспектор почекав, поки висохне вологий слід, згорнув папір учетверо і засунув його до тієї ж потайної кишеньки, де спочивали чотири котячі волосинки, зняті з шерехатої кори.

Розділ VI
Оповідь військова