Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Рядовий,

оператор-навідник

— Народила двійню, два хлопчики... Але він у мене один із тієї двійні лишився...

До вісімнадцяти років, до повноліття, поки не надійшла повістка в армію, ми з ним стояли на обліку в Інституті охорони материнства. Хіба таких солдатів потрібно було до Афганістану посилати? Правильно мені сусідка дорікала: «Не могла зібрати пару тисяч і дати хабара?» Хтось дав і врятував сина. А мого замість нього відправили. А я не розуміла, що грошима треба рятувати сина, я його душею рятувала.

Приїхала до нього на присягу. Бачу: не готовий він до війни, розгублений. Ми з ним завжди були відверті:

— Ти не готовий, Колю. Буду просити за тебе.

— Мамо, не клопочись і не принижуйся. Ти гадаєш, це когось зворушить, що я не готовий? Хто тут на ці речі зважає?

Усе ж домоглася прийому в командира батальйону. Почала просити:

— Син у мене єдиний... Якщо щось трапиться, я не зможу жити. А він не готовий. Бачу: не готовий.

Він співчутливо поставився:

— Зверніться до свого військкомату. Якщо мені надішлють офіційні папери, я його до Союзу розподілю.

Літак прилетів уночі, а о дев’ятій ранку я вже прибігла до військкомату. Військком у нас товариш Гарячев. Він сидить, розмовляє по телефону. Я стою.

— Що у вас?

Розповідаю. Тут дзвінок. Він бере слухавку, а мені:

— Жодних паперів писати не буду.

Молю його, на коліна стаю. Готова руки йому цілувати:

— Він же в мене єдиний...

Навіть із-за столу не підвівся. Іду і все одно прошу:

— Запишіть моє прізвище...

У мене все одно надія: може, він подумає, може, він перегляне справу сина, не кам’яний же?

Минуло чотири місяці. У них там пришвидшені тримісячні курси, і син уже пише з Афганістану. Якихось чотири місяці... Усього одне літо...

Вранці йду на роботу... Я спускаюся сходами вниз, а вони мені назустріч... Троє військових і жінка. Військові йдуть попереду, і кашкет кожен на лівій напівзігнутій руці несе. Звідкись я знала, що то траур. Знак жалоби... Я тоді не вниз, а нагору побігла. І вони, мабуть, зрозуміли, що то мати. Вони теж нагору... А я тоді — в ліфт і вниз... Мені треба вискочити на вулицю, втекти! Врятуватися! Нічого не чути. Нічого! Поки я доїхала до першого поверху — ліфт зупинявся, заходили люди, — вони вже там стоять і чекають на мене. Натискаю кнопку і нагору... На свій поверх. Чую, як вони заходять... Ховаюся в спальні. Вони — за мною... Кашкети на руках...

І один із них — військком Гарячев... Поки в мене стало сил, я, наче кішка, на нього кидалася і кричала:

— Ви увесь у крові мого сина! Ви увесь у крові мого сина!

Він, правда, мовчав, я його навіть ударити хотіла. Він мовчав. А потім уже нічого не пам’ятаю...

До людей мене потягнуло за рік. А до цього сама та й сама, мов прокажена. Я помилялася: люди не винні. Але мені тоді здавалося, що всі вони винні в смерті мого сина: і знайома продавчиня в булочній, і незнайомий таксист, і військком Гарячев — усі винні. Тягло мене не до цих людей, а до таких, як я. Ми на кладовищі знайомилися, біля могилок. Надвечір, після роботи, одна мати з автобуса поспішає, інша вже сидить біля свого каменя, плаче, третя огорожу фарбує. Розмови в нас про одне... Про дітей... Тільки про них і говоримо, ніби вони живі. Я ці розмови всі напам’ять знаю...

— Вийшла на балкон: стоять два офіцери і лікар. Зайшли до під’їзду. Дивлюся у вічко — куди підуть? Зупинилися на нашому майданчику. Повертають праворуч... До сусідів? У них теж син в армії... Дзвінок... Відчиняю двері: «Що, син загинув?» — «Тримайся, мати...»

— А мені зразу: «Домовина, мамо, біля під’їзду. Де вам її поставити?» Ми на роботу з чоловіком збиралися... Яєчня на плиті смажилася. Чайник кипів.

— Забрали, постригли. І через п’ять місяців домовину привезли.

— І мого через п’ять...

— Мого через дев’ять...

— Питаю в того, хто супроводжував домовину: «Є там що-небудь?» — «Я бачив, як його в домовину клали. Він там». Дивлюся на нього, дивлюся, він голову вниз хилить: «Щось там є...»

— А запах був? У нас був...

— І в нас був. Навіть черви біленькі додолу падали...

— А в мене ніякого запаху. Тільки свіже дерево. Сирі дошки...

— Якщо вертоліт згорів, то їх частинами збирають. Руку знайдуть, ногу... За годинником упізнають... За шкарпетками...

— А в нас у дворі домовина годину простояла. Син два метри на зріст, десантник. Привезли саркофаг — дерев’яна домовина і друга, цинкова... З ним у наших під’їздах не розвернешся. Семеро чоловіків ледь підняли...

— Мого вісімнадцять днів везли... Їх назбирають цілий літак... «Чорний тюльпан»... Спочатку на Урал доправили, потім до Ленінграда... А після до Мінська...

— Жодної речі не повернули. Ну хай би хоч якась пам’ять... Він курив, хоча б запальничка лишилася.

— Добре, що не розкривають домовину... Ми й не бачили, що зробили з нашими синами. Він у мене завжди живий перед очима. Цілісінький.

Так і сидимо, поки й сонце зайде. Нам там добре, тому що дітей згадуємо.

Скільки ми проживемо? З таким болем у душі довго не живуть. І з такими образами.

У райвиконкомі пообіцяли:

— Дамо вам нову квартиру. Виберете будь-який будинок у нашому районі.

Знайшла: цегла, а не панелі, планування нове і до цвинтаря зручно добиратися. Без пересадок. Називаю адресу.

— Ви що, збожеволіли? То цеківський будинок, для партійної еліти.

— То кров мого сина така дешева?

Секретар парткому в нашому інституті — хороша людина, чесна. Не знаю, як він потрапив до ЦК, він за мене пішов просити. Він мені тільки сказав:

— Ти б чула, що вони мені говорили. Мовляв, вона горем убита, а ти що? Мало з партії не вигнали.

Треба було самій сходити. Що б вони мені відповіли? Буду сьогодні в синочка... Подруг зустріну. Чоловіки на війні воюють, а жінки після... Ми після війни воюємо...

Мати

— Я був дурень... Вісімнадцять років... Що я розумів? (Наспівує.)

Від Тамбова і до Відня,

Від Бордо й до Костроми

Люблять жіночки військових...

Пісня гусара... Я собі подобався у військовій формі, мені пасує. Чоловік у військовій формі завжди подобається жінкам. Так було