Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

тривав обшук, викрадені гроші, речі шукали, було почуття приниження: як це через них, через якихось убитих афганців, обшукують? Відбувся трибунал. Двох засудили до розстрілу — прапорщика і солдата. Усі їх жаліли. Через дурість загинули. Називали це дурістю, а не злочином. Убитої родини дуканника ніби й не існувало. Усе розкладене по поличках — вони і ми. Друг і ворог. Тільки тепер замислився, коли розсипався стереотип... А я ж ніколи не міг без сліз читати «Му-му» Тургенєва!

На війні з людиною щось відбувається, там людина та і вже не та. Хіба нас учили: не убий? До школи, до інституту приходили учасники війни і розповідали, як вони вбивали. В усіх були пришпилені до святкових костюмів орденські планки. Я жодного разу не чув, що на війні вбивати не можна. Судять тільки тих, хто вбиває в мирний час, вони — вбивці, а на війні це називається інакше: «синівський обов’язок перед Батьківщиною», «праведна чоловіча справа», «захист Батьківщини». Нам пояснювали, що ми повторюємо подвиг солдатів Великої Вітчизняної. Як я міг вагатися? Нам завжди повторювали: ми найкращі. Якщо ми найкращі, навіщо мені самому думати, адже в нас усе правильно. Потім я багато розмірковував... Шукав співрозмовника... Друзі говорили: «Ти або зійшов з глузду, або хочеш зійти з глузду». А я... Мене виховувала мама, людина сильна, авторитарна... Ніколи не хотів утручатися в долю...

В «учебці» розвідники зі спецназу розповідали захопливі історії. Жорстокі і красиві. Хотілося бути сильним, як вони. Нічого не боятися. Напевно, я живу з комплексом неповноцінності: люблю музику, книжки, а теж хотів би увірватися в кишлак, перерізати всім горло і легко хвалитися після. Але я пам’ятаю інше... Як відчув панічний страх... Їхали... Почався обстріл. Машини спинилися. Команда: «Зайняти оборону!» Почали зістрибувати. Я підвівся... А на моє місце посунувся інший... Граната просто в нього... Відчуваю, лечу з машини плазом... Повільно опускаюся, як у мультику. А шматки чужого тіла швидше за мене падають... Я лечу чомусь повільніше... Свідомість усе це фіксує, ось що дивно. Так, мабуть, можна і свою смерть запам’ятати, простежити. Дивно. Упав... Як каракатиця сповзаю в арик... Ліг і підвів догори поранену руку, потім з’ясувалося, що поранення було легким. Але я тримав руку і не рухався.

Ні, сильної людини з мене не вийшло... Такої, щоб увірватися в кишлак, перерізати комусь горло... За рік я потрапив до шпиталю. Через дистрофію. З усього взводу тільки я «молодий», десятеро «дідів» і я один «молодий». Спав по три години на добу. За всіх мив посуд, заготовляв дрова, прибирав територію. Носив воду. Метрів двадцять до річки... Іду вранці, відчуваю: не треба йти — там міна! Але боявся, що мене знову поб’ють. Прокинуться: води немає, умитися нічим... І я пішов і підірвався. Але підірвався, слава Богу, на сигнальній міні. Ракета здійнялася, освітила... Упав, посидів... Поповз далі... Хоча б відро води. Навіть зуби почистити нічим... Розбиратися не будуть, будуть бити. За рік із нормального хлопця перетворився на дистрофіка, не міг без медсестри пройти через палату, обливався потом. Повернувся в частину, знову почали бити. Так били, що пошкодили ногу, довелося робити операцію. У шпиталі провідав мене комбат:

— Хто бив?

Били вночі, але я все одно знав, хто бив. А зізнатися не можна, стану стукачем. Це був закон, який не можна порушувати.

— Чого мовчиш? Скажи хто, під трибунал цю наволоч відправлю.

Я мовчав. Влада ззовні була безсилою перед владою зсередини солдатського життя, саме ці внутрішні закони вирішували мою долю. Ті, хто намагався їм протидіяти, завжди зазнавали поразки. Я це бачив. Я у свою долю не втручався... Наприкінці служби сам намагався когось бити. У мене не виходило... «Дідівщина» не залежить від людини, її диктують стадні почуття. Спочатку тебе б’ють, потім ти маєш бити. Від дембелів я приховував, що не можу бити. Мене б зневажали — і ті, кого б’ють, і ті, хто б’є. Приїхав додому, прийшов до військкомату, а туди цинкову домовину привезли... Це був наш старший лейтенант... У похоронці написано: «Загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку». А я тієї хвилини згадав, як він нап’ється, іде по коридору і розбиває днювальним щелепи. Раз на тиждень так розважався... Не сховаєшся — зубами плюватимешся... Людського в людині грам і крапля — ось, що я зрозумів на війні. Нічого їсти — вона жорстока, їй зле — вона жорстока. Так скільки ж у ній людини? Лише раз сходив на цвинтар... На плитах: «Загинув як герой», «Проявив мужність і відвагу», «Виконав військовий обов’язок». Були, звісно, герої, якщо слово «герой» розглядати у вузькому значенні, наприклад в умовах бою затулив собою товариша, виніс пораненого командира в безпечне місце... Але я знаю, що один у нас наркотиками отруївся, іншого застрелив вартовий, коли він ліз до складу з харчуванням... Ми всі лазили на склад. Мрія — згущонка з печивом. Але ж ви про це не напишете... Ніхто не скаже, що там, під землею, лежить, яка правда. Живим — ордени, мертвим — легенди, — усім добре.

Війна — як тутешнє життя... Усе те саме, тільки смертей більше... Слава Богу, у мене тепер інший світ, і він затулив той. Це світ книжок, музики, він мене порятував. Не там, а тут почав розбиратися: де я був, що зі мною і в мені відбувалося? Але думаю про це сам, не ходжу до «афганських» клубів. Не уявляю, щоб я пішов до школи і розказував про війну, про те, як із мене, ще не сформованої людини, ліпили вбивцю та ще щось таке, що хотіло тільки їсти і спати. Я ненавиджу «афганців». Їхні клуби схожі на армію. Ті самі армійські штучки: нам металісти не подобаються — ходімо, хлопці, натовчемо їм пику! Гомиків віддухопелимо! Це той шматок мого життя, від якого хочу відокремитися, а не злитися з ним. У нас жорстоке суспільство... Живе воно за жорстокими законами... Раніше я цього не помічав.

Якось у шпиталі ми накрали феназепаму... Його застосовують для лікування душевнохворих... Доза — одна-дві таблетки... Хто з’їв десять, хто — двадцять... О третій годині ночі одні пішли на кухню посуд мити. А він був чистий. Інші сиділи і похмуро грали в карти... А ще один оправлявся просто на подушку... Повний абсурд! Медсестра перелякана втекла. Викликала караул.

Такою ця війна лишилася в моїй пам’яті. З одного боку, повний абсурд... (Мовчить.) А з іншого — ми робили там те, після чого не потрапиш