Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Починається обстріл... Снаряд летить, цей свист... Усередині щось обривається... Болить усередині... Пішли на завдання два солдати і пес. Пес повернувся, а їх немає... (Завмовкла.) Починається обстріл... Ми біжимо ховатися в щілини. А афганські діти танцюють на дахах від радості. Везуть нашого вбитого... Діти сміються, у долоні плескають. А ми їм подарунки в кишлаки привозимо: борошно, матраци, плюшеві іграшки... Ведмедики, зайчики... А вони танцюють... (Мовчить.) Починається обстріл... Вони щасливі...

Перше питання в Союзі: заміж вийшла? Які вам пільги дадуть? Єдина наша пільга (для службовців): якщо вб’ють — тисяча карбованців родині. Привезуть до воєнторгу товари, чоловіки попереду: «Ви — хто? А нам дружинам потрібно подарунки купити». Уночі стукають до нас... Це нормально... Тут так... Виконують «інтернаціональний обов’язок» і роблять гроші. Існує цінник: банка сухого молока — п’ятдесят афошок, військова шапка-кашкет — чотириста афошок... Дзеркало з автомобіля — тисяча, колесо з КамАЗа — вісімнадцять-двадцять тисяч, пістолет Макарова — тридцять тисяч, автомат Калашникова — сто тисяч, машина сміття з військового містечка (залежно від того, яке сміття, чи є там залізні банки, скільки їх) — від семисот до двох тисяч афошок... Це нормально... Із жінок краще за всіх живуть ті, хто спить із прапорщиками. Хто вище від прапорщика? Тільки старший прапорщик. А на заставах хлопці на цингу хворіють... Капустою гнилою харчуються...

Медсестри розповідають, що в палаті безногих говорять про що завгодно, тільки не про майбутнє. Тут ніхто не любить говорити про майбутнє. І про кохання не говорять. Щасливим помирати, напевно, страшно. Страшніше. А мені маму шкода.

Кішка між убитими крадеться... Шукає поїсти, боїться. Хлопці лежать... Ніби живі... Кішка, мабуть, не знає: живі вони чи мертві?

Зупиніть мене самі... Я буду розповідати й розповідати. А я нікого не вбила...

Службовка

— Іноді замислююсь... А якщо б я не потрапив на цю війну?

Я був би щасливим... Я ніколи б не розчарувався в собі і нічого б про себе не дізнався з того, чого краще про себе не знати. Як сказав Заратустра, не тільки ти зазираєш у прірву, але й вона дивиться тобі в душу...

Навчався на другому курсі радіотехнічного інституту, але тягнуло до музики, до книг про мистецтво. Це був ближчий для мене світ. Почав метушитися, і ось у цю паузу — повістка до військкомату. А я людина безвольна, намагаюся не вплутуватися у свою долю. Якщо вплутуватися, то все одно програєш, а так, що б не трапилось, ти не винен. Звичайно, до армії не був готовий. Зненацька... Вона мене заскочила зненацька...

Прямо не говорили, але було зрозуміло: їдемо до Афганістану. Я у свою долю не втручався... Вишикували на плацу, зачитали наказ, що ми воїни-інтернаціоналісти... Усе сприймалося дуже спокійно, не скажеш: «Я боюся! Я не хочу!» Їдемо виконувати інтернаціональний обов’язок, усе розкладено по поличках. А на пересилці в Гардезі почалося... Старі служаки відбирали все цінне — чоботи, тільники, берети. Усе коштувало грошей: берет — десять чеків; набір значків, їх у десантника має бути п’ять: гвардійський, «Відмінник Військово-Повітряних сил», значок парашутиста, значок за класність і — ми його називали «бігунок» — значок воїна-спортсмена, — цей набір оцінювався у двадцять п’ять чеків. Відбирали парадні сорочки, їх міняли у афганців на наркотики. Підійде кілька «дідів»: «Де твій речмішок»? Покопирсаються, що сподобається, заберуть — і все. У роті зняли з усіх нове обмундирування, взамін дали старе. Кличуть до комірчини: «Тобі тут нащо нове? А хлопці до Союзу повертаються». Додому писав: яке хороше небо в Монголії — годують добре, сонце сяє. А це вже була війна...

Виїхали вперше до кишлаку... Командир батальйону навчав, як поводитися з місцевим населенням:

— Усі афганці, незалежно від віку, бача. Зрозуміли? Решту покажу.

Зустріли дорогою старого. Команда:

— Спинити машину. Усе оглянути!

Комбат підійшов до старого, скинув чалму, покопирсався в бороді:

— Ну, іди-іди, бача.

Це було несподівано.

У кишлаку кидали дітям перлову кашу в брикетах. Вони втікали, думали, що кидаємо гранати.

Перший бойовий виїзд — супровід колони... У мені збудження, цікавість: війна поряд! У руках, на поясі — зброя, гранати, які раніше тільки на плакатах бачив. На підході до зеленої зони... Я, як оператор-навідник, дуже уважно дивився в приціл... З’являється якась чалма...

— Серього, — кричу тому, хто сидить біля гармати, — бачу чалму. Що робити?

— Стріляти.

— Так просто стріляти?

— А ти думав. — Стріляє.

— Іще бачу чалму... Біла чалма... Що робити?

— Стріляти!!!

Випустили половину боєкомплекту машини. Стріляли з гармати, із кулемета.

— Де ти бачив білу чалму? Це кучугура.

— Серього, а твоя кучугура бігає... Твій сніговик з автоматом...

Зіскочили з машини, палили з автоматів.

Убити людину чи не вбити — так питання не стояло. Увесь час хотілося їсти і спати, увесь час одне бажання — скоріше б це закінчилось. Припинити стріляти, іти... А їхати на розпеченій броні? Дихати ядучим сухим піском... Кулі свистять над головою, а ми спимо... Убити чи не вбити — це повоєнні питання, психологія власне війни простіша. Бачити у ворогові людину там не можна. Не змогли б убивати. Блокуємо душманський кишлак... Стоїмо добу, дві... Звірієш від спеки, від утоми... І ми ставали жорстокішими за «зелених»... Ті все-таки свої, вони в тих кишлаках зростали. А ми не замислювалися. Чуже життя... Нам простіше було кинути гранату...

Одного разу повертаємось — семеро хлопців поранені, двоє контужені. Кишлаки вздовж дороги вимерли: хто в гори пішов, хто у своєму дувалі відсиджується. Раптом вискакує стара афганка, плаче, кричить, з кулаками кидається на броню. У неї вбили сина. Вона нас проклинає... У всіх вона викликала одне почуття: чому це вона кричить, погрожує — прибрати з дороги! Ми її не вбили, а могли вбити. Зіштовхнули в пилюку і поїхали далі. Веземо сімох своїх поранених...

Ми мало знали... Ми були солдати, ми воювали... Наше солдатське життя від афганців відокремлене, їм заборонялося з’являтися на території частини. Нам було відомо лиш те, що вони нас убивають. А всім хотілося жити. Я припускав, що мене можуть поранити, навіть хотів бути легко пораненим, щоб полежати, відіспатися. Але помирати ніхто не хотів. Коли троє наших солдатів зайшли до дукану, перестріляли родину дуканника, пограбували, почався розбір. Спочатку в частині відмовлялися, мовляв, не ми, не наші. Нам принесли наші кулі, які дістали з убитих. Почали шукати: хто? Знайшли трьох: офіцера, прапорщика і солдата. Але пам’ятаю, коли в роті