Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Ось знову, якщо всю правду... Це неможливо... Те, що тут немислиме, там буденне. Убивати страшно і неприємно. Але незабаром починаєш думати, що впритул убивати страшно і неприємно, а гуртом, у масі — азартно, іноді — я бачив — навіть весело. За мирного часу зброя стоїть у піраміді, кожна піраміда на окремому замку, зброярня на звуковій сигналізації. А тут зброя постійно при собі, до неї звикаєш. Увечері з ліжка стріляли з пістолета в лампочку: ліньки було підводитись, світло вимкнути. Одурілі в спеку, розряджали автомат у повітря, хоч кудись. Оточуємо караван, караван чинить опір, січе з кулеметів. Наказ: караван знищити... Переходимо до знищення... Над землею стоїть дике ревіння поранених верблюдів... За це, чи що, нам вручали ордени від вдячного афганського народу?!

Війна — це війна, треба вбивати. Нам що, бойову зброю вручали — у «Зірницю» грати з братами по класу? Трактори, сіялки там хіба ремонтувати? Нас убивали, і ми вбивали. Убивали, де могли. Убивали, де хотіли. Але це не та війна, яку ми знали за книгами і фільмами: лінія фронту, нейтральна смуга, передова... Киризна війна... Киризи — підземні ходи, зроблені колись для зрошення... Люди виникають із них удень і вночі, мов привиди... З автоматом, із каменюкою в руці. Не виключено, що недавно з тим привидом торгувався в дукані, а тут він уже за межею твого співчуття. Щойно він убив твого друга... Замість друга... Лежить... Уже не людина... Пів-людини... Останні його слова: «Не пишіть про це моїй матері, заклинаю вас, щоб вона нічого не дізналася...» А ти, шураві, ти, радянський, за межею його, «духа», співчуття. Твоя артилерія розлініяла його кишлак, і він майже нічого не знайшов — ні від матері, ні від жінки, ні від дітей. І він, попадеш до нього, із тебе котлету зробить. Фарш. Сучасна зброя збільшує наші злочини. Ножем я міг би вбити одну людину, дві... Бомбою — десятки... Але я військова людина, моя професія — убивати. Як там у казці? Я — раб чарівної лампи Аладдіна... Так я — раб Міністерства оборони. Куди накажуть, туди я й стрілятиму. Моя професія — стріляти.

Але я не їхав туди вбивати, не хотів. Як це сталося? Чому афганський народ прийняв нас не за тих, ким ми були насправді? Бачата стоять у гумових калошах на босу ногу на морозі, і наші хлопці віддають їм свої сухпаї. Я це бачив на власні очі. Підбігає до машини обірване хлопчисько, він нічого не просить, як решта, він тільки дивиться. У мене було в кишені двадцять афгані, я їх йому віддав. Він як став навколішки в пісок, так і не підвівся, поки ми не сіли в бетеер, не від’їхали. А поряд інше... У хлопчаків-водоносів наші патрулі відбирали гроші. Що там за гроші? Копійки. Ні, я туди навіть туристом не хочу. Ніколи не поїду. Я ж вам сказав: правда надто страшна, правди не буде. Вона нікому не потрібна. Ані вам, хто тут залишався. Ані нам, хто там був. Зазначте, вас більше. Діти наші виростуть і будуть приховувати, що батьки їхні там воювали.

Зустрічав самозванців: я, мовляв, з Афгану, та ми там, я там...

— Де служив?

— У Кабулі...

— Яка частина?

— Та я — спецназ...

На Колимі, у бараках, де тримали божевільних, кричали: «Я — Сталін! Я — Сталін!» А тепер нормальні хлопці заявляють: «Я — з Афгану». Навіжені... У божевільню таких!

Я згадую сам... Вип’ю. Посиджу. Люблю пісні «афганські» послухати. Але сам. Це було... ці сторіночки... Хоч вони і заплямовані, але нікуди від них не дітися... Збираються разом молоді... Вони розлючені і ошукані. Їм важко себе знайти, віднайти знову якісь моральні цінності. Один мені зізнався: «Якби я знав, що мені нічого не буде, міг би людину вбити. Просто так. Ні за що. Мені не шкода». Був Афганістан, тепер його немає. Не будеш усе життя молитися і каятися... Я одружитися хочу... Сина хочу... Чим швидше ми замовкнемо, тим краще для всіх. Кому ця правда потрібна? Обивателю! Щоб він плюнув нам у душу: «Ох, наволоч, там убивали, грабували, і тут їм пільги?» І ми самі лишимося винні. Усе, що пережили, коту під хвіст. Хоча б для себе зберегти.

Навіщось же все це було? Навіщо?

У Москві на вокзалі пішов до туалету. Дивлюся: туалет кооперативний. Сидить хлопець, розраховує. Над головою в нього вивіска: «Для дітей до семи років, інвалідів і учасників Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів — вхід безкоштовний».

Я остовпів:

— Це ти сам додумався?

Він із гордістю:

— Так, сам. Покажи документи і проходь.

— У мене батько всю війну пройшов, і я два роки чужий пісок ковтав, щоб у тебе помочитися безкоштовно?

Такої ненависті, як до цього хлопця, у мене в Афгані ні до кого не було. Вирішив нам віддячити...

Старший лейтенант,

начальник артобслуги

— Прилетіла до Союзу у відпустку... Пішла в лазню... Люди стогнуть на полицях від задоволення, мені здалося — стогони поранених...

Удома сумувала за друзями з Афганістану. А в Кабулі вже за кілька днів мріяла про дім. Родом я із Сімферополя. Закінчила музичне училище. Щасливі сюди не їдуть. Тут усі жінки самотні, ображені. Спробуйте прожити на сто двадцять карбованців на місяць — моя зарплата, коли і одягтися хочеться, і відпочити цікаво під час відпустки. Кажуть: за женихами, мовляв, приїхали? А що? Правда... Ну так, правда. Мені тридцять два роки, я сама...

Тут дізналася, що найстрашніша міна — «італійка». Людину після неї у відро збирають. Прийшов до мене парубок і розказує, розказує... Я думала, він ніколи не спиниться. Я злякалася. Він тоді: «Я перепрошую, я пішов...» Незнайомий хлопець... Це нормально. Побачив жінку, захотів поділитися. У нього на очах від хлопців лишилося... півчобота цілих... Від кулеметної обслуги... Знайомі хлопці. Я думала, він не спиниться. До кого він далі пішов?

У нас тут два жіночих гуртожитки: один назвали «Кицин дім» — там живуть ті, хто два-три роки в Афганістані, інший «Ромашка», там новенькі, іще ніби чистенькі: любить, не любить, плюне, поцілує, до серця притисне, до біса пошле. У суботу — солдатська лазня, у неділю — жіноча. В офіцерську лазню жінок не пускають, тому що жінки брудні... І ці ж офіцери звертаються до нас... За одним... За цим самим... Стукають уночі з пляшкою вина. У гаманці фотографії дітей, дружин, вони нам їх показують. Це