Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

мені завданнями я поки що справляюся і зауважень з боку командування не маю. Нещодавно наша рота їздила до навчально-польового центру, це вісімдесят кілометрів від Ашхабада, він розташований у горах. Там усі займалися два тижні гірською підготовкою, тактикою і стрільбою зі стрілецької зброї. Я ж і ще троє людей до табору не їздили, перебували в розташуванні частини. Нас лишили, тому що ось уже три тижні ми працюємо на меблевій фабриці, будуємо цех. А за це нашій роті фабрика зробить столи. Ми кладемо там цеглу, штукатуримо.

Мамо, ти питаєш про свого листа, я його отримав. Отримав також посилку і десять карбованців, які ви вклали. На ці гроші ми кілька разів їли в буфеті і купували з другом цукерки...»

Я себе тішила надією: якщо він займається штукатурними роботами і цегельною кладкою, отже, потрібен як будівельник. І нехай будує їм власні дачі, власні гаражі, тільки б не відправили нікуди далі. Він потім написав, що в якогось генерала за містом працював...

Був вісімдесят перший рік... Ходили чутки... Але що в Афганістані м’ясорубка, бійня, знало дуже мало людей. По телевізору ми бачили братання радянських і афганських солдатів, квіти на наших бронетранспортерах, селян, які цілують подаровану землю... Одне мене змусило злякатися... Коли їздила до нього в Ашхабад, зустріла жінку... Спочатку в готелі заявили:

— Місць немає.

— Буду ночувати долі. Я приїхала здалеку, до сина-солдата. І нікуди звідси не поїду.

— Ну, добре, пустимо вас у чотиримісний номер. Там уже живе одна мати, теж сина навідує.

Від цієї жінки я вперше почула, що готується новий набір до Афганістану, і вона привезла великі гроші, щоб урятувати сина. Їхала вона задоволена, а зі мною на прощання поділилася: «Не будь наївною ідіоткою...» Коли я розповіла мамі, вона заплакала:

— Чому ти не впала їм у ноги?! Не просила? Зняла б і віддала свої сережки.

Це була найдорожча річ у нашому домі, мої копійчані сережки. Вони ж не з діамантами! Мамі, яка все життя жила більш ніж скромно, вони здавалися багатством. Господи! Що з нами творять? Не він, так хтось інший поїхав би. У нього теж мати...

Те, що він потрапив у десантно-штурмовий батальйон і летить до Афганістану, для нього самого було несподіванкою. Його розпирала хлоп’яча пиха. Він не приховував.

Я жінка, суто штатська людина. Можливо, чогось не розумію. Але хай мені пояснять, чому мій син займався штукатурними роботами і цегляною кладкою тоді, як йому треба було готуватися до боїв? Вони ж знали, куди їх відправляють. У газетах друкували світлини моджахедів... Чоловіки, по тридцять-сорок років... На своїй землі... Поряд сім’ї, діти... І як, скажіть, за тиждень до вильоту із загальновійськової частини він опинився в десантно-штурмовому батальйоні? Навіть я знаю, що таке десантні війська, які там дужі хлопці потрібні. Їх спеціально треба готувати. Потім мені командир навчальної школи відповів, що, мовляв, ваш син був відмінником бойової та політичної підготовки. Коли він ним став? Де? На меблевій фабриці? У генерала на дачі? Кому я віддала свого сина? Кому доручила? Вони з нього навіть солдата не зробили...

З Афганістану був лише один лист: «Не хвилюйтеся, тут гарно і спокійно. Багато квітів, яких у нас немає, квітнуть дерева, співають птахи. Багато риби». Райські кущі, а не війна. Заспокоював нас, а то не дай же Боже почнемо клопотатися, щоб його звідти вирвати. Необстріляні хлопчики. Майже діти. Їх кидали у вогонь, а вони це сприймали за честь. Ми їх так виховали.

Він загинув першого ж місяця... Мій хлопчик... Моя кровиночка... Який він там лежав? Ніколи не дізнаюся.

Його привезли через десять днів. Усі ці десять днів уві сні я щось губила і не могла знайти. Усі ці дні завивав на кухні чайник. Поставиш кип’ятити чай, він співає на різні голоси. Я люблю кімнатні квіти, у мене їх багато на підвіконнях, на шафі, на книжкових полицях. Щоранку, коли я їх поливала, упускала горшки. Вони вислизали з моїх рук і розбивалися. У хаті пахло сирою землею...

...Зупинились біля будинку машини: два військових «газики» і «швидка допомога». Миттєво здогадалася — це до нас, до моєї домівки. Іще сама дійшла до дверей, відчинила:

— Не кажіть! Не кажіть мені нічого! Ненавиджу вас! Віддайте мені тільки тіло мого сина... Я буду його ховати по-своєму. Сама. Не треба ніяких військових почестей...

Напишіть! Надрукуйте правду! Усю правду! Я вже нічого не боюся... Досить, я все життя боялася...

Мати

— Правду? Усю правду вам розкаже тільки відчайдух. Цілковитий відчайдух розкаже вам усе...

Ніхто не знає правди. Окрім нас... Правда занадто страшна, правди не буде. Ніхто не захоче бути першим, ніхто не наважиться. Хто розповість, як перевозили наркотики в домовинах? Шуби... Замість убитих... Хто покаже вам низочку засушених людських вух? Уже чули чи нова інформація? Бойові трофеї... Зберігали в сірникових коробках... Вони скручувалися в маленькі листочки... Не може бути? Незручно слухати таке про славних радянських хлопців? Отже, може. Було! І це теж правда, від якої нікуди не дінешся, не замажеш дешевою срібною фарбою. А ви думали: поставимо пам’ятники і все? Роздамо медалі...

Я не їхав убивати, я був нормальною людиною. Нам утовкмачили, що воюють бандити, а ми будемо герої, нам усім скажуть спасибі. Добре запам’ятав плакат: «Воїни, будемо зміцнювати південні рубежі нашої Батьківщини». «Не посоромимо честі з’єднання», «Квітни, батьківщино Лєніна!», «Слава КПРС!» А повернувся звідти... Там же весь час було маленьке дзеркало, а тут велике. Глянув — і не впізнав себе. Хтось дивився на мене... З новими очима, з новим обличчям. Навіть зовні я змінився...

Служив я в Чехословаччині. Поголоска: мене посилають до Афганістану.

— Чому я?

— Ти холостяк.

Збирався — як у відрядження. Що брати з собою? Ніхто не знав. «Афганців» у нас іще не було. Хтось порадив узяти гумові чоботи, за два роки вони мені жодного разу так і не знадобилися. У Кабулі лишив. Із Ташкента летіли на ящиках із патронами. Приземлилися в Шинданді. Царандой, їхня міліція, з автоматами нашими часів Великої Вітчизняної війни, наші та їхні солдати — брудні, вилинялі, як із окопів вилізли. Різкий контраст із тим, до чого звик у Чехословаччині. Вантажать поранених, у одного в животі осколок. «Цей не жилець, дорогою помре», — почув від вертолітників, які привезли їх із застав. Приголомшив спокій, із якими говорили про смерть.

Це, можливо, найнезбагненніше там — ставлення до смерті.