Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

нашому військовому містечку на базарі чи в магазині. Казали люди, що замолоду її зґвалтували, і відтоді вона навіть матір не впізнає. Зупинилася біля мене:

— Ось привезуть тобі чоловіка в ящику, — засміялася і втекла.

Я не знала, що станеться, але знала: щось станеться.

Чекала на нього, як у Симонова: «Жди мене, я повернусь»... За день могла написати по три, по чотири листи й надіслати. Мені здавалося, що, коли я думаю про нього, сумую за ним, я його бережу. А він писав, що тут, на війні, кожен виконує свою роботу. Виконує наказ. І кому яка доля. Не хвилюйся і чекай.

Коли я бувала в його батьків, про Афганістан ніхто не згадував. Ані слова. Ні мати, ні батько. Домовленості такої не було, але всі боялися цього слова.

...Вдягла дівчинку, щоб нести до дитячого садочка. Поцілувала. Відчиняю двері: стоять військові, і в одного в руках валіза мого чоловіка, невеличка, коричнева, я ТІ складала. Зі мною щось сталося... Якщо я їх пущу, вони принесуть додому щось страшне... Не впущу — усе лишиться на своїх місцях. Вони двері до себе — хочуть увійти, а я до себе — не пускаю.

— Поранений? — У мене ще ця надія була, що поранений.

Військком увійшов перший:

— Людмило Йосипівно, з глибокою скорботою маємо повідомити, що ваш чоловік...

Сліз не було. Я кричала. Побачила його товариша. Кинулась до нього:

— Толіку, якщо ти скажеш, я повірю. Чого ти мовчиш?

Він підводить до мене прапорщика, який супроводжував домовину:

— Скажи їй...

А того трясе, він теж мовчить.

Підходять до мене якісь жіночки, цілують.

— Заспокойся. Давай телефони рідних.

Я сіла і тут же випалила всі адреси й телефони, десятки адрес і телефонів, які я не пам’ятала. Перевірили потім за записником — усе точно.

Квартира в нас маленька, однокімнатна. Домовину поставили в клубі частини. Я обіймала домовину і кричала:

— За що? Що ти кому поганого зробив?

Коли приходила до тями, я дивилася на оцей ящик: «Привезуть тобі чоловіка в ящику...» І знову кричала:

— Я не вірю, що тут мій чоловік. Доведіть мені, що тут він. Тут навіть віконечка немає. Що ви привезли? Кого ви мені привезли?

Покликали його товариша.

— Толіку, — кажу, — присягнися, що тут мій чоловік.

— Я своєю дочкою присягаюся, що там твій чоловік. Він помер одразу, не мучився. Більше нічого тобі не скажу.

Здійснилося його: «Якщо доведеться померти, то так, щоб не мучитися». А ми лишилися...

Висить на стіні його великий портрет:

— Зніми мені тата, — просить дочка. — Я буду з татом бавитись.

Обкладе портрет іграшками, розмовляє з ними. Уночі вкладаю її спати:

— А куди стріляли в тата? Чому вони вибрали саме нашого тата?

Приведу її в садочок. Увечері треба забирати додому — ревіння.

— Не піду із садочка, поки за мною не прийде тато. Де мій тато?

Я не знаю, що їй відповідати. Як пояснити? Мені самій лише двадцять один рік... Цього літа відвезла її до мами в село. Може, там його забуде... Мені несила плакати щодня... І щохвилини. Побачу, як ідуть разом чоловік, дружина і дитина з ними, — плачу. Моя душа кричить, моє тіло кричить. Я раніше любила голою влітку спати, тепер ніколи гола не сплю. Я все згадую... Кохання згадую... Вибачте за відвертість... Тільки вам можу довіритися. Чужій людині. Своїй важко. «Встав би хоч на одну хвилиночку... Глянув би, якою виросла донечка! Для тебе ця незрозуміла війна скінчилася, — кажу йому вночі. — Для мене — ні. А для нашої дочки? Наші діти найнещасніші, вони будуть відповідати за все. Ти мене чуєш...»

Кому я кричу? Хто почує?

Дружина

— Колись я мріяла — народжу сина... Сама собі народжу чоловіка, якого буду любити і який мене буде любити...

З чоловіком ми розійшлися. Він пішов від мене, пішов до молодої, вона йому народила відразу після школи. Я його кохала, мабуть, тому іншого і не було. Не шукала.

Сина ростили з мамою, дві жінки, а він — хлопчисько. Встану тихенько і стежу за ним із під’їзду: з ким він, що в нього за компанія?

— Мамо, — повернеться додому, — я вже дорослий, а ти мене пасеш.

Маленький був, як дівчинка. Біленький, тендітний, він у мене восьмимісячним народився, штучник. Наше покоління не могло дати здорових дітей, росли ми у війну — бомбардування, обстріли, голод... Страх... Грався він увесь час із дівчатками, дівчатка його приймали, він не бився. Любив кішок, зав’язував їм бантики.

— Купи, мамочко, хом’ячка, у нього шкурка тепленька, ніби мокренька.

Купувався і хом’як. І акваріум. І рибки. Підемо на базар: «Купи мені живу курочку... Рябочку...»

І ось я думаю: невже він там стріляв? Мій домашній хлопчик... Не для війни він був. Ми його дуже любили, пестили...

Приїхала до нього в Ашхабад у навчальну роту:

— Андрійку, я хочу піти поговорити з начальником. Ти в мене один... Тут кордон близько...

— Не смій, мамо. Наді мною сміятимуться, що я мамин мазунчик. І так кажуть: «Тонкий, дзвінкий і прозорий».

— Як тобі тут?

— Лейтенант у нас хороший, він з нами як із рівними. А капітан і по обличчю може вдарити.

— Як?! Ми тебе з бабусею ніколи не били, навіть маленького.

— Тут чоловіче життя, мамо. Краще вам з бабусею не розповідати...

Тільки маленький він був мій. Відмиєш його у ванній, із калюж мов чортеня вилазив, загорнеш у простирадлечко, обіймеш. Думалось, ніхто й ніколи його в мене не забере. Нікому не віддам. Потім його в мене забрали...

Я сама після восьми класів умовила його піти до будівельного училища. Думала, із цією спеціальністю йому буде легше в армії. А відслужить — вступить до інституту. Він хотів стати лісником. У лісі завжди радів. Птахів пізнавав за голосами, показував, де які квіти. Цим нагадував свого батька. Той, сибіряк, любив природу так, що у дворі не давав косити траву. Нехай росте все! Подобалась Андрійкові форма лісника, кашкет: «Мамо, він на військовий схожий...»

І ось я думаю: невже він там стріляв?

Із Ашхабада часто писав нам із бабусею. Один лист напам’ять вивчила, тримала його в руках тисячі разів:

«Здрастуйте, мої рідні мамо і бабусю! Ось уже понад три місяці служу в армії. Служба моя іде добре. З усіма дорученими