Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Показували війну по телевізору, я не відходив. Мене збуджували постріли, збуджувала смерть, збуджували, так. Збуджували — і все тут. Я потрапив на війну і перші місяці хотів, щоб на моїх очах відбулося вбивство і я міг би про це написати товаришу. Я був дурень... Вісімнадцять років...

Із військової присяги:

«...Я завжди готовий за наказом Радянської влади виступити на захист моєї Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і, як воїн Збройних Сил СРСР, я клянуся захищати її мужньо і сміливо, з гідністю і честю, не шкодуючи своєї крові і власного життя для здобуття цілковитої перемоги над ворогами...»

Афган видався мені раєм... Раніше я бачив таке лише в «Клубі кіноподорожей»... по телеку... Глинобитні будинки, чужі птахи. Гірлянди гір. Гір я ніколи не бачив. І верблюдів... Побачив, як ростуть апельсини... Що міни підвішують на деревах, як апельсини (зачепиться антена за гілку — вибух), я дізнався пізніше. Здіймається вітер — «афганець», на відстані витягнутої руки морок, темрява, ти сліпий. Принесуть кашу, у казанку половина піску... За кілька годин — сонечко, вершини гір видно. Кулеметна черга або вистріл із гранатомету, клацання снайпера. Двох немає. Постояли, постріляли. Зрушили далі. І знову — сонечко, гори. Блиск зниклої в пісках змії. Риб’ячий блиск... (Замислюється.) Зазвичай я говорю погано. Недорікувато... Сьогодні стараюся... У школі я не був відмінником, а на війні не був героєм. Звичайний міський хлопчисько. Виріс у дворі, батькам ніколи було займатися нашим вихованням. Зростали в школі й у дворі. Я не знаю, як відповідати на ваші запитання. Не вмію... Я, людина пересічна, ніколи не замислювався над великими речами. Одне пам’ятаю... Навіть якщо поряд свистять кулі, що таке смерть, ти ще не уявляєш. Лежить у піску людина, а ти її гукаєш... Ти ще не зрозумів, що смерть... Ось вона яка... Мене поранили в ногу, не надто сильно... Подумав: «Я, здається, поранений». З подивом подумав. Відсторонено. Нога болить, але ще не віриться, що це вже і зі мною сталося. Ще новенький, ще хочеться постріляти. Хлопці взяли ніж, розрізали халяву чобота — мені вену перебило. Наклали джгут. Боляче, але показати, що боляче, я не міг, не поважав би себе як чоловіка. Терпів. Біг від танка до танка — відкрита мішень, метрів сто. Там обстріл, там каміння кришиться, але я не можу сказати, що я не побіжу чи не поповзу. Я б себе не поважав... Перехрестився — і побіг. Пошкандибав. У чоботях кров, скрізь кров. Бій ще тривав понад годину. Виїхали ми о четвертій ранку, а бій закінчився о четвертій дня, і ми нічого за цей час не їли. У мене руки були у власній крові, мені це не заважало, їв білий хліб цими руками. Потім мені переказали, що мій друг помер у шпиталі, йому куля влучила в голову. Я уявляв: якщо він загинув, то через кілька днів на вечірній повірці, хтось, можливо, за нього відповість: «Дашко Ігор, загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку». Він тихий був, як і я, не герой, уперед не ліз, але все одно його не повинні були відразу забути, викреслити зі списків. Але ніхто, окрім мене, його вже не пам’ятав... Я вирішив попрощатися з ним... Він лежав у домовині... Я довго дивився, вдивлявся, щоб потім згадувати.

У Ташкенті... У касах квитків немає. Увечері домовилися в потязі з провідниками: дали їм по п’ятдесят карбованців, сіли й поїхали. Нас було всього четверо у вагоні і два провідники, кожен отримав по сто карбованців. Бізнес люди робили. А нам було наплювати! Ми сміялися без причини, клекотіло всередині: «Живі! Живі!»

Удома відчинив двері... Узяв відро і пішов по воду через увесь двір. Через свій двір!

Військову нагороду — медаль — вручили в інституті. Потім стаття в газеті з’явилася: «Нагорода знайшла героя». Мені смішно, ніби мене шукали червоні слідопити і сорок років по війні минуло. І не говорив я, що ми поїхали туди в ім’я того, щоб на афганській землі запалала зоря Квітневої революції. А написали...

До армії полюбляв полювання. Була мрія: відслужу, поїду в Сибір і буду там мисливцем, єгерем. Я був дурень... Вісімнадцять років... А тепер? Пішли з товаришем на полювання, він застрелив гусака, а потім ми побачили підранка. Я біг за ним... Товариш стріляв. А я біг, щоб спіймати живого. Я не хотів убивати...

Я був... хлопчисько... Що я розумів? Я читав багато воєнних книжок, там гарно написано. А мені розказати нічого...

(Я збираюся вже йти. Несподівано він відчиняє холодильник, дістає пляшку горілки, наливає півсклянки і залпом випиває.)

До йобаної матері це життя! Цю війну! Жінка сказала: «Ти — фашист!» — і пішла. Дочку забрала. Усе, що я тут вам плів, — пшик! Казка! Я — не знавець жінок і світобудови... На війні думав: «Прийду — і одружусь». Приїхав і одружився. (Наливає собі ще горілки.) Горілка... Книжки і горілка. Тут закопана таємниця російської душі, шукайте тут основу російського патріотизму. Ми віримо словам, цим закорючкам на папері... «Ти — фашист!» — і пішла. Будьте прокляті кремлівські мумії!! Їм потрібна була світова революція... А в мене життя одне... Одне життя! Я пам’ятаю очі пса, який сидів біля вбитого солдата... Е-е-е... Чортові мумії! Учора бачив сон... Люди бігали зі швидкістю снарядів і діяли, як снаряди. Падали бомби... Я не знаю, що то за бомби — усі люди мертві, а автобус і речі цілі... Абсолютно! Е-е-е... Кохаю! Я її кохаю... Інших жінок не знав... Плювати мені на війну! Герої? Герої такі ж люди, як і решта: брехливі, скупі, п’янички. Не вигадуйте героїв. Не видумуйте... Про кохання краще напишіть... Чим пахне війна? Е-е-е... Це запах убивства, а не смерті. Смерть інакше пахне... (Іще наливає горілки.) Горілки дамі не пропоную, а вина, блін, не маю, вино не вживаю. За любов! Самі афганці не боялися смерті... Якщо люди не бояться смерті, навіщо їх убивати? Який сенс? Хлопчики з Рязані, з глухих сибірських сіл... Ми вирішили, якщо в них немає в домі туалетів і туалетного паперу (камінчиками підтираються), то вони нижчі за нас. Усе це ми собі придумали, щоб нам було легше їх убивати.

Я їй усе розказував... Може, дарма? Звісно, дарма... Треба було в героя грати... А я розказував, що людину вбити так само просто, як качку на полюванні. Береш на мушку, виводиш ціль і натискаєш на спусковий