Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

Краще б йому з’явитися на тій зустрічі. Забагато поставлено на карту, щоб дрейфити.

За півгодини Марко приїздить на визначене місце. Воно за тридцять хвилин від міста трасою, і ще майже півгодини на північний захід вужчим шосе, а потім ще трохи безлюдною сільською дорогою. Вони обрали покинуту ферму зі старим гаражем у кінці довгого заїзду. Марко під’їжджає до гаража й паркує машину перед ним. Двері зачинено. Здається, що тут немає зовсім нікого, але Брюс має бути десь поряд, звідки можна спостерігати.

Кора, напевне, десь у гаражі. Марко паморочиться в голові — цей жах майже закінчився.

Марко виходить із машини. Гроші лишаються в багажнику, а він іде до дверей гаража. Він тягне за ручку. Вона туга, але він добряче її торгає. Із гучним гримотінням двері відчиняються. Всередині погано видно, особливо коли заходиш з яскравого сонячного світла. Він уважно дослухається. Нічого. Можливо, Кора спить. У дальньому кутку на брудній підлозі стоїть крісло, на поруччях якого висить біла ковдра. Він упізнає ковдру Кори. Він кидається до автокрісла, нахиляється й зриває ковдру. В кріслі нікого немає. Охоплений жахом, він встає і, спотикаючись, задкує. Він почувається так, ніби йому дали під дих. Крісло тут. Ковдра тут. А Кори немає. Це якась божевільна витівка? Чи якась підстава? В Марко стукає у вухах. Він чує позаду якийсь звук й обертається, але не достатньо швидко. Він відчуває гострий біль у голові й валиться на підлогу гаража.

Коли за кілька хвилин — він не знає напевне, скільки їх минуло, — Марко отямлюється, то повільно зводиться спершу на коліна, а потім на ноги. Земля пливе під ногами, голова паморочиться й розколюється від болю. Він шкутильгає на вулицю. Його машина досі там, перед гаражем, багажник відчинено. Він, хитаючись, підходить і зазирає всередину. Грошей — п’яти мільйонів доларів — немає. Ну звісно. Марко лишився з порожнім автокріслом і ковдрочкою Кори. Без Кори. Його мобільний у машині, на передньому сидінні, але він не може змусити себе зателефонувати Анні.

Він мав би зателефонувати в поліцію, але цього він робити також не хоче.

Він телепень. Від болю Марко реве й падає на землю.

Анна чекає в гарячковому нетерпінні. Вона скидає плечима руку матері й викручує собі руки від хвилювання. Що відбувається? Чому так довго? Минуло вже двадцять хвилин відтоді, як Марко мав зателефонувати. Мабуть, щось пішло не так.

Її батьки теж розбурхані.

— Що, в чорта, він там робить? — ричить Річард. — Якщо він не поїхав за нею тому, що злякався, що я викликав поліцію, я задушу його власноруч.

— Може, зателефонувати на його сотовий?

— Не знаю, — каже Річард. — Давай зачекаємо ще п’ять хвилин.

За п’ять хвилин в усіх не витримують нерви.

— Усе, я дзвоню йому, — каже Анна. — Він мав забрати її півгодини тому. Що як щось пішло не так? Він зателефонував би, якби міг. Що як вони його вбили? Там сталося щось жахливе!

Мати Анни зістрибує з канапи й намагається обійняти доньку, але Анна відштовхує її чи не з усієї сили.

— Я дзвоню йому, — каже вона й натискає кнопку швидкого набору.

Гудки йдуть і йдуть. Вмикається автовідповідач. Анна занадто ошелешена, щоб зробити бодай щось, — вона просто дивиться перед собою.

— Він не відповідає.

Все її тіло тремтить.

— Тепер уже слід викликати поліцію, — каже Річард, що зробився сам на себе не схожий. — Байдуже, що сказав Марко. З ним могло щось статися.

Він дістає мобільний телефон і обирає Ресбака зі списку контактів.

Ресбак підіймає слухавку на другому сигналі.

— Ресбак, — каже він.

— Це Річард Драйз. Мій зять поїхав на обмін з викрадачами. Він мав зателефонувати нам півгодини тому. І він не бере слухавку. Ми боїмося, що щось сталося.

— Господи Ісусе, чого ж нам про це не сказали? — питає Ресбак. — Нічого. Давайте подробиці.

Річард швидко йому все переповідає й повідомляє місце обміну. Вони зберегли оригінальну записку. Марко взяв із собою копію.

— Я виїжджаю. Ми якнайшвидше пришлемо туди місцевий наряд, — каже Ресбак. — На зв’язку, — каже він і кладе слухавку.

— Поліція виїхала, — говорить Річард. — Тепер нам лишається тільки чекати.

— Я не буду чекати. Ти відвезеш нас на своїй машині, — каже Анна.

Марко досі сидить у пилюці, зіпершись на одне з коліс «Ауді», коли під’їжджає поліцейський автомобіль. Але він навіть голови в той бік не повертає. Тепер усе скінчено. Кора, мабуть, уже мертва. Його підставили. Хто б не забрав ті гроші — більше немає сенсу лишати її в живих.

Ну як він міг так прорахуватися? Нащо він повірив Брюсу Ніланду? Тепер він уже не міг згадати чому — його мозок затуманено горем і страхом. Тепер йому нічого не лишається, окрім як зізнатися. Анна його зненавидить. Йому так шкода. Через Анну, через Кору, через те, що він із ними зробив. Із двома людьми, яких він любить найбільше у світі.

Він був жадібним. Він переконав себе, що, беручи гроші батьків Анни, не краде, адже врешті-решт Анна успадкує їх усі, а їм потрібно трохи зараз. Ніхто не мав постраждати. Коли вони з Брюсом це планували, Марко зовсім не здавалося, що він наражає Кору на небезпеку. То мав бути злочин без жертв.

Але тепер Кора зникла. Він не знає, що зробив із нею Брюс. І він не знає, як її знайти.

Два поліцейські у формі повільно виходять із машини. Вони підходять до того місця, де сидить Марко, зіпершись на колесо «Ауді».

— Марко Конті? — питає один з офіцерів.

Марко не відповідає.

— Ви самі?