Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

«Дякую, мсьє, ви дуже ввічливі», — ображено сказала Галя і пройшла до свого робочого місця.

«Слухай, ти пам’ятаєш оту жінку, що розповідала по телефону про власну теорію Його месіанства?», — спитав Шульц, визирнувши, нарешті, з-під свого стільця.

«Ну... Це та, з якої ми потім сміялися? Це ж твоя божевільна знайома, чому я маю її пам’ятати?»

«Галю, зараз не час вправлятися в дотепності... Ти часом не пригадуєш, куди я подів номер її телефону?»

«А що мені за це буде, якщо пригадаю?»

«Вимагай, чого забажаєш. Я спробую виконати всі твої забаганки».

«Так уже й всі? Ну, тоді я хочу залишити собі цього нещасного зайця-інваліда, якого ти нещадно викинув на смітник історії», — Галя покрутила в повітрі рожеву однооку іграшку.

«Гаразд, він твій... Отже, що ти мені скажеш?»

«Дякую. Ти врятував це покалічене звірятко. Я спробую залікувати його бойові рани і зробити його життя більш приємним та сповненим справжньої жіночої любові... А ту божевільну жінку, здається, звали Серафімою. Її номер ти нашкрябав на малесенькому папірчику, і, здається, засунув його кудись за свій монітор».

Шульц почав шукати рукою за монітором, і, зрештою, разом з кількома шпильками, скріпками, використаними сірниками та вкритою товстим шаром пилу доісторичною дискетою витягнув звідти невеличкий синій клаптик паперу із потрібним йому номером.

«Ти що — вирішив розвинути її божевільну теорію про Його месіанство? Чи після лікарні тобі не вистачає адекватних співрозмовників?», — зле пожартувала Галя, закинувши ногу на ногу і відкусивши великий шматок від щойно звільненої з хрустких сріблястих лабетів шоколадки.

«Якщо мені знадобиться вбити час за допомогою безглуздих теревенів, я звернуся до тебе. А взагалі — дякую за підказку», — Шульц вже набирав номер телефону Серафіми.

Галя припинила жувати шоколад, презирливо поглянула на Шульца, демонстративно встала і вийшла з кабінету. Шульц, як навіжений, кілька разів набирав номер телефону Серафіми, але з того кінця долинали лише монотонні довгі гудки. Врешті він поклав трубку, вискочив до приймальні і спитав у секретарки, чи не надходила для нього останнім часом якась посилка чи лист. Секретарка покопирсалася у пошті і з переможним виглядом витягла звідти невеличкий пакуночок у світло-коричневому папері. Це був лист від Серафіми з її рукописом. Шульц нетерпляче розірвав конверт і пробіг очима кілька перших сторінок, списаних дрібними, однак розбірливими буквами, а потім поглянув на зворотну адресу.

Не гаючи часу, він вибіг з Медіа-центру і встиг застрибнути до їхньої редакційної машини, що якраз виїжджала на завдання з його колегою та фотокором. Вони підкинули його до старої частини міста, звідки до будинку Серафіми залишалося два квартали. На ходу застібаючи куртку, Шульц вишукував поглядом потрібний дім. Нарешті він досяг мети, і, нахилившись, увійшов до темного під’їзду старого двоповерхового будинку, в якому тхнуло гнилизною і самотніми підстаркуватими квартирантами. Помешкання Серафіми було на першому поверсі, одразу навпроти дерев’яних сходів. Натиснувши на ґудзик дзвінка, Шульц довго слухав, як він дзеленчить за дверима, які так ніхто й не відкрив. Подумки вилаявшись, він вийшов з під’їзду і ледь не збив з ніг невеличку бабусю, що шкандибала додому з важкими клунками.

«Добридень! Бабусю, а ви часом не знаєте Серафіму, що мешкає у другій квартирі? Не можу її піймати…»

«Серафіму? Господи, синочок, так ми ж її поховали тиждень тому! Померла наша Серафіма, серце не витримало, а з родичів її навіть ніхто на похорон не прийшов. Син її, алкоголік, живе на Правому березі, ми йому дзвонили, а він, як завжди, очі позаливав і матюкався в телефон. А дочка із зятем-заробітчанином ще минулого року виїхала за кордон на плантації. Залишився ще її брат, але той…»

Шульц не став далі слухати старушенцію, і, глибоко вражений, побрів подалі звідси. Отже, Серафіма померла. Проте залишився її рукопис. Шульц витягнув його з внутрішньої кишені куртки і знову пробіг очима кілька сторінок. Йому стало настільки цікаво, що він вирішив дочитати рукопис прямо зараз. Зазирнув до найближчого генделика, замовив собі сто грам коньяку, зелений чай і порцію лимону, та всівся в кутку біля вікна. Потягуючи випивку і гарячий чай, Шульц за півгодини впорався з рукописом, і лише потім закурив, відклавши вбік списані дрібним почерком сторінки. Він прошепотів сам до себе уривок зі щойно прочитаного тексту:

«Він прийшов сюди з певним завданням — змінити наш деградований світ на краще. Розуміючи це, вони зроблять все, аби скористатися Його ідеями заради власної наживи. Спочатку вони понавішують на Нього різні незугарні ярлики, затаврують п’яницею, невдахою, ледацюгою, небезпечним для суспільства, неадекватним та божевільним, аби привернути до Нього якнайбільшу увагу. А потім вони у перших лавах гордо називатимуть себе Його земляками та битимуть себе в груди, що саме вони подарували Його ім’я світові, саме вони відкрили Йому шлях у вічність, саме вони зробили Його тим, ким Він був. А далі вони зроблять на Ньому непоганий бізнес — видадуть Його книги і музику, оприлюднять картини і фільми, привласнивши всі авторські права, і зароблять на цьому шалені гроші, спекулюючи навсібіч Його ім’ям. Потім організують платні вечори Його пам’яті, Його виставки, покази Його робіт, семінари і тематичні зустрічі, міжнародні конференції, знімуть і продадуть за дорого документальне кіно про Його життя, назвуть Його ім’ям вулиці і парки, заснують стипендії та премії Його імені, і торгуватимуть Ним скрізь, де тільки можна. Вони — це все наше суспільство, всі ці скоробагатьки, псевдо-друзі, колеги-митці, весь цей світ, який був Йому ворожим…»

Схопивши рукопис, він вибіг з кафе і спритно набрав номер телефону свого першого співрозмовника в серії статей про Нього — Татуся Борі, як називали у рок-н-рольній тусовці того сивого бороданя. Йому відповів надтріснутий чоловічий голос, і Шульц без будь-якого вступу вигукнув у трубку:

«Це Шульц, журналіст! Мені треба терміново зустрітися з вами, це безпосередньо стосується