Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

Вона якомога чіткіше уявила його образ. Намагалася згадати все: його обличчя, сміх, його хитромудру жартівливу гру у старшинство. Його голос, його запах, відчуття його доторку. Притиск його губ. Як він дивився на неї, коли тримав на колінах, перед самим прильотом на станцію. Якими уважними й лагідними були його очі, коли він сидів і слухав, а вона вихлюпувала перед ним найпотаємніші думки, якими доти ні з ким не ділилась. Згадалося і те, що перед тим, як продовжити свою перервану відповідь, він тремтів.

Та й вона, до речі, теж.

«Валеріане…»

Аж раптом, дарма що очі були заплющені, Лорелін почала бачити.

Вона намагалася звільнитися від гелевого кокона, яким Перлини…

Ні. То була не вона.

То був Валеріан.

Доґан-даґізи мали слушність. Вона все бачила ніби його очима.

Лорелінине серце стукотіло дедалі швидше, коли вона все переживала це разом із ним. Приголомшливе відчуття дивної ейфорії від бігу крізь стіни без страху. Стрибки в космосі наче по каменях із прозоро-синього світла. Біг прожогом крізь поля ядерних клітин і телепатичні крики оскаженілих омелитів. Гонитва за невимовно красивим кораблем Перлин. Шок від спостереження за тим, як той корабель розколовся на кілька маленьких. Рішення продовжити гонитву на скай-джеті.

— П’ятнадцять секунд! — пролунав деренчливий голос, який майже вибив Лорелін із зосередженого стану. За мить вона зрозуміла, що то криком її попереджав один з доґан-даґізів.

Вона знову пірнула в життя Валеріана й побачила, як він вистрелив гарпуном, і той з’єднався з маленьким симпатичним прудким кораблем. Вона чула, як калатає її серце, майже вистрибуючи з ребер, стукаючи швидше, ніж будь-коли раніше. Швидше, ніж мало б.

Корабель намагався звільнитися й тягнув Валеріана за собою на линві. Він жбурляв його навсібіч неначе дитячу іграшку…

По тілу Лорелін заструменів піт.

Валеріан розгойдувався вперед і назад, поки до нього не наблизився корпус вантажного корабля. Він наближався швидко, занадто швидко, і скай-джет врізався…

Лорелін скрикнула.

Під розсіяним тьмяним бузково-синім світлом лежали уламки. Лорелін благала Всесвіт… аж поки, слава Богові, Валеріан не витяг себе з-під задимлених уламків скай-джета, а потім похитнувся і впав додолу.

Усе почорніло. А потім раптово Лорелін полишила його розум і, вже стоячи над проваллям, вдивлялася в його обм’якле тіло.

«Валеріане!»

Його зображення стало розмитим. На якусь страхітливу секунду вона подумала, що втрачає з ним контакт, але потім зрозуміла, що то були її власні сльози.

Крізь її страх прорвався голос Бордового, який кричав:

— Тридцять секунд!

Лорелін іще якусь мить вдивлялась у Валеріана, а потім стисла зуби. Квиління не поверне його до життя. А от якщо з’ясувати, де він упав, то, може, їй це вдасться. Вона відвела очі від його простягненого тіла й роззирнулася довкола кручі, на якій стояв її двійник.

— П’ятдесят секунд! — прокричав Жовтий.

— Вибирайтеся!

— Негайно! — зойкнув Бордовий.

Але Лорелін вибратися не могла.

Поки що. Вона мала з’ясувати, де лежав чоловік, якого вона…

Зображення розмилося вдруге, але цього разу не від сліз. Раптом Лорелін відчула себе виснаженою, ніби пробігла двісті кілометрів без зупинки, і збагнула, що виснажується від напруження аж ніяк не тіло її, а розум.

«Давай, Лорелін».

Аж ось воно. Її гарячковий погляд впав на трубу, на якій фарбою були нанесені слова. У голові замакітрилося. Вона чинила спротив, але ноги не слухалися й раптом підігнулися. Вона боляче впала навколішки, але їй вдалося побачити й запам’ятати інформацію.

Р.630.СХ.СУЛБ… ЗАКОНС.

Зображення зникло.

Лорелін ледве могла ворухнути руками, але примусила себе їх підняти. Тремтливими великими пальцями рук вона намацала і вхопила слизьку істоту, що покривала її голову й тулуб. З останніх сил вона вивернула й відірвала від себе клейку медузу. Та брьохнулася на причал, шльопнувши мокрою поверхнею, а вона дивилася на неї, дрижачи, уся мокра від поту й морської води, виснажена майже до втрати пам’яті.

Медуза була повністю чорна.

— Неймовірно! — вигукнув Синій.

— Одна хвилина…

— …і десять секунд! — схвильовано заволав Жовтий.

— Це — рекорд! — виголосив Синій.

Медуза затріпотіла. Лорелін, скрививши у відразі губи, спостерігала за тим, як вона підтяглася до краю причалу і з тихим плескотом ковзнула в рідну стихію.

— З вами все гаразд? — занепокоєно спитав Бордовий.

— Ви знайшли його? — поцікавився Жовтий.

Задихаючись, Лорелін випалила:

— Р.бЗО.СХ.СУЛЬ… ЗАКОНС.

Усе ще стоячи рачки, вона подивилася вгору на своїх супутників.

— Хтось із вас може сказати, що воно означає?

Вони виразно подивились один на одного, і Синій заговорив:

— Шістсот тридцятий рівень на схід.

— Найпевніше труба для викидів сульфатів.

— Очевидно, законсервована, — додав Жовтий з видимим невдоволенням від того, що доводиться пояснювати такі банальності.

Ця трійця не раз і не двічі викликала роздратування. Але сьогодні вони виконали всі свої обіцянки, нехай і за платню. І завдяки їм вона зможе знайти Валеріана.

— Дякую, — щиро сказала Лорелін і всміхнулась їм усім.

— Будь-ласка, сержанте, — промовив Синій і, поклавши коротку руку на середину вузького огруддя, зробив легкий уклін.

— Бажаєте детальну мапу? — запропонував Бордовий.

— З істотною знижкою, — додав, ніби нічого не сталося, Жовтий.

Сержант Неза був одним з небагатьох, у кого для Окто-Бара були гарні новини. Засікли агента Лорелін.

Неза був високий, стрункий, прямий, як тополя.

— Ми прослідкували за сержантом Лорелін з допомогою біологічних засобів аж до цього місця, — він тицьнув у мапу станції.

— І що це вона робила на березі Галанського моря? —