Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

— Отак воно й робиться, те діло! — заволав від радощів її супутник.

Лорелін відчула полегшення й вже готова була розділити з ним радість, коли бачить — позаду внизу бромозавр став на дибки. Потому зробив розворот — з дивовижною швидкістю як для такої кволої, повільної тварини. Щойно вона дивилася на широку спину і хвіст цього створіння, а вже за мить — на достоту здоровезну пащеку, повну зубів завбільшки з людину, що сиділа поруч із нею.

— Здається, ви казали, що вони безпечні! — закричала Лорелін.

— Авжеж, так і є, — безтурботно відповів пірат і додав:

— Тільки не тоді, коли в них забирають їхніх маленьких друзяк.

— Пречудово!

І почалася гонитва. Спокійний, як скеля, пірат перемкнувся на найвищу передачу, і човник кулею помчав уздовж спини звіра… встигнувши ухилитися від іншого бромозавра, який, очевидно, був розлючений так само, як і його товариш, тим, що «маленького друзяку» потягли просто з-під носа.

— Ми не зможемо втекти від них! — кричала Лорелін.

— А нам того й не треба, — спокійно відповів пірат. Лорелін ненавиділа ситуації, в яких їй доводилося лише сидіти й дивитися, як діють інші. Втім, наразі вона мало що могла вдіяти, окрім як міцно триматися й сподіватися, що цей корабель залишиться цілий.

Хльоснув велетенський хвіст, і величезна хвиля жбурнула корабель уперед. Тільки зараз Лорелін збагнула, у чому полягала піратова стратегія. Попереду, немов кам’яні вартівники, здіймалися дві здоровецькі напівзруйновані колони. А пірат скеровував човен прямісінько між них.

Лорелін іще міцніше стиснула руками підлокітники крісла. «Ну ж бо, давай…»

Субмарина промчала повз колони.

А от бромозаври — ні. Вони врізалися в колони, адже між них могли протиснутися лиш їхні відносно невеликі голови, а вже плечима вони з розмаху вдарилися об стародавнє каміння так, що уздовж одного з них зиґзаґом пройшла величезна тріщина. Збентежені та розлючені, два велетенські мешканці Галанських рівнин знову й знову бились об каміння. Одначе їхня крихітна здобич разом з іще крихітнішим дружком уже здиміли у водних глибинах.

Позаду Лорелін чула голосне похмуре ревіння. Вона сповзла у крісло і всю зворотну дорогу не розплющувала очей.

Лорелін видерлася з підводного човна, виснажена, як вичавлений лимон. Не бажаючи собі в тому признатися, вона відчувала якусь радість бачити трьох доґан-даґізів, які все ще чекали на неї. Лорелін була майже певна, що вони втечуть.

Вже стоячи на причалі, вона почула, як із грюкотом зачинилася закривка люка та заскреготіла запірка. Це її влаштовувало. Вона не знала, чи знайшла б якісь ввічливі слова прощання з цим химерним піратом після їхньої останньої пригоди.

— Отже? — запитав Синій.

— Вони кусалися? — поцікавився Бордовий.

— Ви її зловили? — Жовтий виглядав збудженим.

— Так, — відповіла Лорелін.

Усі вони повернулися й побачили, як клешні підводного човна повільно висуваються з води, розмахуючи слизькою здобиччю.

— Дійте негайно, — звелів Синій.

— Медуза-мозок є винятково крихка, — пояснив Бордовий.

— Покажіть їй Валеріанове зображення… — додав Жовтий.

— …і вона покаже вам те, що бачив він, — закінчив Синій.

— Так, але… — Лорелін спідлоба подивилася на медузу, яка ще висіла у вантажозахваті крана, — як це зробити?

— Маєте покласти її…

— …собі на голову…

— …щоб вона спадала вниз, на плечі.

Лорелін од відрази скривила обличчя.

— Ви жартуєте?

Вони подивилися на неї із серйозним виразом на обличчях.

— Ми ніколи не жартуємо на роботі, — запевнив її Синій.

— Унаслідок дифузії певного типу… — почав пояснювати Бордовий.

— … ви зможете обмінюватися інформацією, — закінчив Жовтий.

Лорелін з відразою придивилася до тванистої маси, з якої крапала вода. Якась її частина ще підозрювала доґан-даґізів у тому, що вони просто глузують з неї. Втім, коли Синій те заперечив, вона йому повірила. Вони справді були маленькі слизькі торгівці інформацією, але ж жарти з клієнтами могли погано закінчитися для їхнього бізнесу. Авжеж, слизькі… де там та слизька істота?..

Лорелін стрималася, щоб не відскочити назад, коли її пальці торкнулися ковзкої медузи. Їй було боязко, але вона змусила себе підняти її.

Так, на голову, і вниз до плечей. Тьху!

Вона зробила глибокий вдих, набралася сміливості й підняла холодну липку безхребетну тварину. Однак зупинилася, почувши, що Синій звертається до неї застережливим голосом:

— Проте будьте дуже уважні…

— …і не залишайтеся під нею довше… — провадив Бордовий.

— …ніж одну хвилину…

— …адже потім вона почне харчуватися…

— …вашою пам’яттю, — закінчив Бордовий.

Лорелін із жахом дивилася на них. З її вуст вилетів якийсь фальшивий смішок, радше схожий на різкий короткий гавкіт.

— Чи є ще щось, що я маю знати, перед тим, як вона мене поглине? Може, мені відразу запхати голову їй у дупу?

Вони кліпали очима, роблячи це досконало в унісон.

— Наскільки ми знаємо, це зайве, — сказав, підстраховуючись, Синій.

— Ви можете починати.

— Бажаємо удачі, — додав Жовтий.

Лорелін піднесла медузу над головою.

— Не забувайте! — Синій здавався щиро занепокоєним.

— Одну хвилину!

— І ні на секунду більше!

— Зрозуміла, — відповіла Лорелін — і натягла медузу на голову.

Слизьке медузине тіло сточилося вниз, пристаючи до обличчя Лорелін і охоплюючи її струнке тіло аж до талії. Медуза виявилася ще огиднішою, ніж вона гадала, і коли та притисла своє драглисте тіло до її рота й носа, Лорелін якусь мить довелося стримувати нервовий дрож, однак вона відразу усвідомила, що якимось чином усе ще могла дихати.

Лорелін опанувала себе, відкинула