Джонатан Сафран Фоєр - Все ясно

все перетворив у катастрофу! Та ти виглядав просто по-дурному!» — «Я лише думав, що це допоможе». — «Но це не помогло. Навпаки, ти дуже розсердив тих мужиків!» — «Тільки своєю англійською?» — «Я ж наказував тобі мовчати, а ти почав говорити. Ти ж міг усе зіпсувавти». — «Пробачте, але я просто подумав про фотографію». — «Думати буду я, а ти будеш мовчати!» — «Мені дуже шкода». — «Це мені шкода! Мені жаль, шо я взяв тебе з собою в цю подорож».

Я був дуже розлючений тим, як ті мужики зі мною розмовляли, і я навіть не хотів розказувати про це Дєду, бо знав, шо це його теж принизить. Але якшо хочете знати, чого я йому нічого не сказав, то це тому, шо спочатку мені довелося його розбудити. «Дєд, — сказав я, тарбаючи його за руку, — Дєда, то я, Саша». — «Я задумався», — сказав Дєд, чим мене дуже здивував. Це так дивно думати, шо хтось із твоїх батьків чи прабатьків дозволяє собі мріяти. Якшо вони мріють, то значить, коли тебе нема, вони думають про зовсім інші речі, про речі, які тебе зовсім не стосуються. Далі, якшо вони мріють, то значить, і сни у них є, а це вже взагалі занадто і нікуди не вписується. «Вони не знають, де Трохимбрід». — «Ну добре, тоді залазьте в машину, — сказав Дєд і потер руками очі, — ми поїдем далі і знайдем того, хто знає».

Ми ше питали багатьох людей, хоча по правді сказати, всі вони говорили з нами точнісінько так само. «Йдіть геть», — заволав на нас один старий. «А чого зараз?» — спитала одна жінка в жовтій сукні. Ніхто із них не знав, де Трохимбрід, і ніколи про нього не чув, але всі страшенно сердилися, коли я до них звертався, або просто мовчали. Дєд хотів мені помогти, але не бажав виходити з машини. Далі ми рухалися якимись другорядними дорогами, на яких не було жодних вказівників. Будівлі траплялися рідко, а людей то й зовсім не було. «Я прожив тут весь час, — сказав один дід, шо сидів під деревом, — але я скажу вам, що міста із назвою Трохимбрід не існує». Другий старий, шо супроводжував корову по заболоченій дорозі теж сказав: «Думаю, вам краще припинити пошуки. Ви однаково нічого не знайдете». Героєві я про все це нічого не сказав. Напевно, це тому, шо я по суті своїй хороша людина. А може, якраз навпаки, тому шо я — поганий. Замість правди я казав йому, шо кожна людина, яку ми перепиняли, радила нам їхати далі і шо там далі можна буде спитати когось, хто знає. Ми мали їхати, поки не знайдемо Трохимбрід і поки не виявимо Августину. Гак ми і просувалися, їхали вперед, бо загубили дорогу і не знали, шо ше можна зробити. Машині було нелегко, оскільки всі дороги були І камінням і у вибоїнах. «Не засмучуйся, — намагався я підбадьорити героя, — ми точно шось знайдемо, якшо будемо рухатися далі. Я просто впевнений, шо ми знайдемо Трохимбрід, а потім уже й Августину. Все буде в шоколаді!»

Була вже середина дня. Я спитав Дєда: «Шо ж ми будемо робити? Ми вже і так їдемо уйму часу, а навіть не наблизилися до місця, як і багато годин тому». — «Я не знаю», — сказав Дєд. «Ти втомився?» — спитав я. «Не». — «А може, ти голодний?» — «Не». Ми їхали все далі й далі, намотуючи коло за колом. Часто машина застрягала, і тоді мені з героєм доводилося вилізати, шоб вона стала легшою. «Так, це нелегко», — сказав герой. «Ну так», — відзивався я. «Але я думаю, що потрібно продовжувати їхати, оскільки люди радили нам так робити». Я спостерігав, як він і далі все записував до свого щоденника. Чим менше ми бачили, ти більше він писав. Ми проїхали через численні населені пункти, про які говорив заправник. Ковель. Сокирці. Ківерці. Людей майже не було, а кого й зустрічали, ті не могли нам допомогти. «Йдіть геть». — «Ніякого Трохимброда тут немає». — «Я не знаю, про що ви кажете». — «Та ви заблудилися». Здавалося, шо ми потрапили не в ту країну, чи не в те століття, чи шо Трохимбрід вивітрився, а разом з ним і пам'ять про нього.

Ми проїжджали тими самими дорогами, якими вже їхали, і бачили ті самі місця, які вже бачили, і ні я, ні Дєд не хотіли, шоб герой це помітив. Пам'ятаю, ше коли я був пацаном, Батя бувало штовхне мене, а потім каже: «Не болить? Не болить». І чим більше він так казав, тим справді менше боліло. Я вірив йому, бо з одного боку він був мій Батько, а з іншого — я теж

не хотів, шоб мені боліло. Те саме я і робив з героєм, поки ми продовжували наш вояж. Я ніби постійно нашіптував йому: «Ми знайдемо її. Ми знайдемо її». Я обманював його, але був певен, шо він бажає, шоб його обманювали. Так шо ми і далі намотували круги по болотистих дорогах.

«Бон», — сказав Дєд, вказуючи на чоловіка, який сидів на сходах невеличкого будиночка. До цього ми взагалі майже не бачили людей. Чи ми вже тут були? Чи ми вже зверталися до нього з безуспішними запитаннями? Дєд спинив машину. «Йди давай». — «А ти не підеш?» — спитав я. «Йди!» Оскільки я не знайшов шо сказати, то сказав «о'кей», і оскільки не знав, шо ше робити, то вистрибнув з машини. «І ти виходь», — сказав я героєві. Але відповіді не почув.

«Та виходь», — сказав я і розвернувся до задньої дверки. Герой мирно дрихнув, як і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біля нього. У моєму мозку виникла ідея, шо будити нікого з них не треба. Тоді я взяв із собою копію фото Августини й обережно, шоб не розбудити сплячих, зачинив дверцята машини.

Будиночок був складений з ялинових брусів, але вже валився сам собою. З чотирьох вікон одне було розбите. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, шо на сходах сидить жінка. Вона була дуже стара й лущила кукурудзу. Біля неї довкола лежав розкиданий одяг. Я розумів, шо він сохне, але він був так дивно порозкиданий, шо здавалося, шо в нього загорнуті невидимі мертві тіла. Я припустив, шо в будиночку, напевне, живе багато