Джонатан Сафран Фоєр - Все ясно

людей, оскільки довкола старої лежав чистий чоловічий, жіночий і дитячий одяг, і навіть одяг для грудних дітей. «Спокійно, — сказав я, коли був ше досить далеко, а сказав я так, шоб не перелякати її, — у мене є до вас запитання». На жінці були біла спідниця й білий халат, але вони були брудними й зовсім у плямах. З чого я припустив, шо жінка бідна. Всі мешканці малих міст були бідними, але ця була бідна по-особливому. Це було зрозуміло і за її згорбленістю, і за тим, якою убогою була вся її власність. Це, мабуть, дуже невигідно, думав я, утримувати стільки людей, скільки вона утримує в цьому будиночку. А ше я вирішив, шо коли я розбагатію в Америці, то надішлю цій жінці трохи валюти.

Коли я почав наближатися, вона усміхнулася мені, і я побачив, шо у неї нема жодного зуба, її волосся було зовсім білим, шкіра — вся у бурих крапочках, а очі — блакитні. Від жінки у ній залишилося дуже мало, і ше я помітив, шо вона дуже тендітна, здавалося, шо її можна раз-сипати одним порухом пальця. Коли я підходив, то почув, як вона бубонить. (Це ж називається бубоніти, так?) «Спокійно, — знову сказав я, — набридати не буду». — «А хіба може щось докучати в такий гарний день?» — «Так, він справді гарний». — «Так», — сказала вона. — А ти звідки?» — спитала жінка. Це мене знітило. Я трохи подумав і вирішив сказати правду: «Одеса». Вона поклала один качан кукурудзи і взяла другий. «Ніколи не була в Одесі», — сказала жінка, відкинула волосся, яке спадало їй на чоло, і заклала його за вухо. Тільки в цей момент я усвідомив, шо волосся в неї такої ж довжини, як і вона сама. «Вам би треба було туда поїхати», — сказав я. «Так, звичайно. Звичайно, я маю туди поїхати. Є ще багато чого, що я повинна зробити». — «І є ше багато чого, шо вам робити не треба», — я хотів, шоб вона заспокоїлася, і мені це вдалося. Вона розсміялася: «Та ти добрий хлопець». — «А ви чули коли-небудь про таке місто Трохимбрід? — запитав я. — Мені сказали, шо десь тут можна про нього дізнатися». Вона поклала качан на коліна і витріщилася на мене. «Не хочу вам набридати, — знову почав я, — тільки скажіть, чи ви не чули коли-небудь про Трохимбрід?» — «Ні», — сказала вона і знову взялася до своїх качанів. «А про місто Соф'ювку ви теж не чули?» — «І про це не чула». — «Вибачте, шо забрав у вас час, — сказав я, — гарного вам дня». Вона подарувала мені сумну усмішку, подібну до того випадку, коли мураха в кільці Янкеля сховав голову між лапок — я ж розумію, шо це символ, але символ чого, так і не догнав.

Я почув, шо вона знову почала бубоніти, і повернувся, шоби піти геть. Шо ж я скажу герою, якшо він уже не спить? А шо я скажу Дєду? Скільки ми ше зможемо протриматися, поки прийде час здаватися? Я відчував, шо увесь тягар відповідальності лягає на мене. Як і з Ба-тьою, можна собі багато раз сказати «не болить», а потім воно заболить ше більше, ніж мало би боліти. Тебе несподівано охоплює відчуття, шо ти чуєш біль, шо я впевнений ше гірше, ніж відчуття болю саме по собі. Брехня похитувалася переді мною в повітрі, як якісь фрукти. Шо ж зірвати для героя? А шо подарувати Дєду? А шо собі лишити? А шо для Ігорчика? А потім я пригадав, шо я ж прихопив із собою фото Августини, і хоча я не знав тоді, шо на мене найшло, але я зрозумів, шо я мушу це зробити, і я повернувся і показав фото жінці.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» Вона дивилася на фото якийсь час, а потім сказала: «Ні».

Не знаю нашо, але я знову спитав: «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — знову відповіла вона, тільки її друге «ні» звучало не як повторюване папугою, а це було зовсім інше «ні».

«Ви бачили когось із цього фото?» — допитувався я і підніс фото дуже близько до її очей, як це робив Дєд.

«Ні», — сказала вона знову, але вже якимось третім «ні».

Я передав фото в її руки. «Ви бачили когось із цієї фотографії?» «Ні», — знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.

«Ви бачили когось із цієї фотографії?» Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: «Ні». «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — сказала вона й поклала фото собі на коліна.

«Ви бачили когогось із цієї фотокартки?» — допитувався я.

«Ні», — сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», — вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», — сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» — допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.

«Ні, — сказала вона, — я тут нікого не знаю. Вони всі виглядають чужими».

І тут я ризикнув.

«А хто— то з цієї фотокартки міг бачити вас?»

Впала ше одна сльоза.

«Я так довго на тебе чекала».

Я показав у бік машини: «Ми шукаємо Трохимбрід».

«О, — видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, — ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід».

Сонячний годинник, 1941 — 1804 — 1941

Великими пальцями рук вона ледь спустила мережані трусики, підставляючи свої опуклі геніталії під звабливі дотики вологих потоків літнього сонячного тепла, котре несло з собою запахи лопухів, березової кори, паленої гуми та бульйону з яловичини; ці запахи змішувалися з її власним тваринним ароматом і летіли до носів людей, котрі жили на північ, немов послання з дитячого «Зіпсутого телефону», щоби врешті хтось десь далеко підняв голову й запитав: Борщ? Вона спеціально повільно стягнула мережану матерію з литок, так начебто цей рух мав виправдати все її існування, кожну годину праці її батьків і слугувати платою