Ірена Ігорівна Карпа - Фройд би плакав

– Угу, – погодилася Марла.

Вона дивилася прямісінько у велетенські очі під блакитними бровами, намальовані там, де починалася золочена баня храму. – Цікаво, чи можна називати такни дах банею…

Над храмовими очима висіла фіраночка: зелений, жовтий, червоний кольори. Тоненька смужка синього ламала кайф доморощених растаманів – певно, в буддизмі ті кольори мали інше значення. Марла в буддизмі була дуб-дубом, все життя стібала жителів Західної України, що ні сіло ні впало вдарялися у східні практики, з грудьми на амбразурі захищала психоаналіз як продукт, придатний для європейського травлення, і ось, десь лише зовсім недавно, ЗБАГНУЛА.

– Суть усіх вчень одна… Якщо глибше копнути. – Вже вкотре повторила вона. Марла всім серцем вірила буддистам, вони були найменш агресивні й найбільш демократичні з усіх релігійників.

– Буддизм допускає, щоб людина мала дві релігії – була буддистом і християнином. А от християнство – ні…

– Ага. Слабо сказано. Піп у моєму містечку сказав одному вчителю поспалювати свою колекцію творів Реріхів укупі з Бгагават-Гітою, «бо то є диявольське!» – Марла з неприємністю скривилася. – Нічогісінько не петраю в буддизмі, але відчуваю його глибину й всепроникність…

– Угу. – Х'ялмар однаково ні у що не вірив. Але все на світі поважав.

Молоденький монах, перехилившись через перила, дивився просто в очі майбутньому просвітленню. Або просто в намальовані очі. Або просто на людей, що шастали під його балкончиком, крутячи велетенські бронзові молитовні котушки з мантрою «Ом мані падме хум». Люди промовляли цю мантру вголос, ходили належну кількість разів за годинниковою стрілкою по периметру Мавпячого Храму, крутили чи торкали пальцями кожну важку котушку, вірячи, що молитва, викарбувала в бронзі, під час того крутіння долинає до бога, а монах усе дивився. Може, йому просто було нудно. Вервечки з молитовними прапорцями майоріли за його спиною, як мотузки від натягнутих вітрил. Храм узагалі скидався на радісний великий корабель-ярмарок, що везе всіх цих людей у якийсь невідомий, але щасливий край.

Марла із Х'ялмаром фотографували монаха, вервечки, котушки, дітлахів, що шаленіли від радості й самі просили їх зняти. Ходили довкола, торкалися велетенського Грошового Жезлу й загадували бажання. Марла загадувала егоїстичні бажаннячка типу контракту для «Пухнастих Насть», Нобелівської премії чи, на крайняк, премії MTV Music Awards, а Х'ялмар, напевно, щось благородне й достойне. Як завжди, предмет екзотики складали скоріше вони для оточуючих, ніж оточуючі для них.

– Я вже звикла. Це компенсація за всі сафарі-тури й організовані екскурсії «до справжнього життя аборигенів». Ми віддуваємося за всіх.

Вхід до одного з храмів (а їх тут було декілька; центральний – білосніжний велетень, шо виглядав зачиненим, як ступа [47]), в яких юрмилися люди та довколишні малюки, охоронявся юродивим служкою, якогось дива вбраним ледь не в поліцейську форму. Служка оберігав храм і його жертводавців від захланного клацання туристичних камер. (Клацання туристичних їбал допускалося). Довкола нього юрмилася сила-силенна голубів, час від часу скоювали набіги мавпи. Служка щось кричав подекуди страшним голосом, люди заходили й виходили зі свічечками, нагиналися й розгиналися, носили свої куріння, боги приймали чи не приймали їх, давали своє мовчазне благословення.

Марла із Х'ялмаром ще трохи повтикали-помедитували перед храмом, а потім потиху рушили назад до своїх роверів.

Hot springs and silver jewels

Щоб запхати дупу до басейна з вічно-гарячою водою, треба було скинути з себе весь одяг, зайти під душ (Марла цю процедуру безсовісно проігнорувала), роззути капці, обгорнутися квітка-стою тканиною і пройти нічним японським садком до заглибини в грунті. В тій мармурованій заглибині вже мочать старечі дупи двійко німців і квасять феміністичні вагіни дві довговолосі й довгорукі француженки. Потім приходять непалець із американцем, до них приєднується японець (південний кореєць? Він не розкривав рота…). Всі намагаються триматися якнайтихіше, світла в басейні мінімум, служка підносить зелений чай. Всі шепочуть, Марла не витримує божевільно гарячої джерельної води і ненормальної тиші сімох дорослих людей. Вона підтягується на руках, вилізає на бортик, дивиться, як із її тіла повільно стікає гаряча вода. Тонкими струмочками з кінчиків волосся до заглибинки між грудьми, шкіра гаряча й пружна. Тонка тканина наскрізь просотана водою, обліплює Марлине тіло, майже не збираючись у складочки. Вода потиху сочиться з тканини. Марла припиняє милуватися своїм тілом, неквапом зводиться на рівні ноги, щоби піти в шезлонг до Х'ялмара, але раптом передумує – відчуває, що замерзне – і знову занурюється у воду гарячого джерела. Час від часу температура робиться нестерпною – підземні сили плювалися все пристрасніше. Японець (південний кореєць? Він не розкривав рота…) замружено кайфував.

– Ну що, ходімо жерти? – Марла і стала тим злочинцем, що вбив розпарену узгоджену тишу.

Замовили велетенську купу всього сирого й розпечений прибамбас, схожий на сильно травмовану електроплитку, для смажіння тої купи. Дим і сморід паленого жиру став для Марли з Х'ялмаром немовби другим небом. Забавка «Шбурляння нарізаних шматочків моркви, молодої кукурудзи, м'яса, креветок на випуклу шваркотливу подобу пательні» – просто неперевершена японська забавка. Нарешті вона закінчується; всім, кому треба, роздаються гроші; всі, хто треба, розкланюються і бажають одні одним на до браніч. Марла позіхає на всю пельку й спотикається об поріг. Х'ялмар підхоплює її в останню мить.

Наступного дня Катманду зі своїм Дурбар-сквером, храмом Шіви й фресками, що зображають позиції Кама-Сутри [48] попід дахом храму, перетворюється на площу для шопінгу.

Катманду стає містом, що живе лише вуличками, вщент забитими різнорозмірними й різнокольоровими крамарськими вивісками. «GENIUS САРRISTORE», «ТІВЕТ-ВUTHAN», «HIMALAYAN», «SARNA BAZAR», «VІР» і просто сила-силенна крамничок, кав'ярень і масажних центрів із назвою «SHANGRILA». Людям так хочеться раю.

– Ми повинні це зробити, Х'ялмаре! – Марла зводить докупи брови і тягне хлопця до чергової крамнички ювелірів. Знайти ексклюзив не так уже й легко. Знайти ексклюзивну прикрасу й коробочку для контрабанди гашишу в одному – вдвічі складніше.

– Дивися… Оця. Яка класна… – Марла попросила дівчинку-продавщицю дістати зі скляної шафки стару срібну прикрасу-зберігальницю реліквій.

– Це з Тибету?

– Вона дорога! – зневажливо пирснула мадам з наманікюреними пальцями й лакованою зачіскою, очевидно, дружина власника магазину.

Ага. Змістовна ствердна відповідь…

Марлі відразу перехотілося купувати цю тибетську коробочку, хоч і коштувала вона 60 долларів – реальна ціна як для антикваріату. Ховала свою неприязнь до тьотьки-снобки Марла так:

– Знаєш, якось стрьомнувато купляти столітню річ… В неї ж також є душа, і хтось жив із цією прикрасою, носив у ній щось важливе. А тепер її за дешево продають, переправивши