Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

class="p1">Його обступили. Букви в очах у нього стрибали і не складалися в рядки.

— Де? Де? — запитували навкруги.

— Та ось. Ти внизу дивись, — хвилювався Курочка. — Он, де написано «Поштова скринька»…

Льонька знайшов «Поштову скриньку», відділ, у якому редакція відповідала авторам. Десь на другому чи третьому місці в очі йому впало його прізвище, надруковане великим шрифтом. Коли в очах у нього перестало рябіти, він прочитав:

«ОЛЕКСІЮ ПАНТЕЛЄЄВУ. Надіслані Вами «злободенні частівки» — не частівки, а Ваші власні віршики. Не піде».

На кілька секунд похололі Льоньчині ноги відмовилися йому підкорятися. Вся кров прилила до вух. Йому здавалося, що він не зможе подивитися товаришам в очі, що зараз його освищуть, ошельмують, піднімуть на сміх.

Але нічого такого не сталося. Льонька підвів голову й побачив, що хлопці, які обступили його, дивляться на нього з таким виразом, ніби перед ними стоїть коли не Пушкін, то принаймні Блок або Дем'ян Бєдний.

— Оце то Пантелей! — захоплено пропищав Мамочка.

— Ну й Льонька! — не без заздрості вигукнув Циган.

— Може, це не він? — засумнівався хтось.

— Це ти? — спитали у Льоньки.

— Так… я, — відповів він, опускаючи очі, — цього разу вже через скромність.

Газета переходила з рук до рук.

— Дай! Дай! Покажи! Дай позексати! — Чути було навколо.

Але скоро Курочка забрав газету. І Льонька раптом відчув, що забрали щось дуже цінне, дороге, забрали частинку його слави, свідчення його тріумфу.

Він розшукав чергового вихователя Олмикпона і слізно ублагав відпустити його на п'ять хвилин на вулицю. Сашкець, повагавшись, дав йому записку про звільнення. На розі Петергофського й проспекту Огородникова Льонька купив у газетяра за вісімнадцять тисяч карбованців свіжий помер «Красной газеты». Ще на вулиці, повертаючись у Шкіду, він разів п'ять розгортав газету й зазирав у «Поштову скриньку». І тут, як і в Куроччиному примірнику, чорним по білому було надруковано: «Олексію Пантелєєву…»

Льонька став героєм дня.

До вечора тривало паломництво хлопців з молодших відділень. Двері четвертого відділення раз у раз відчинялись, і кілька фізіономій несміливо зазирало в клас.

— Пантелей, покажи газетку, га? — благально канючили малюки. Льонька поблажливо всміхався, діставав із парти газету й давав усім бажаючим. Хлопці читали вголос, перечитували знову, хитали головами, ахали від подиву.

І всі питали у Льоньки:

— Це ти?

— Так, це я, — скромно відповідав Льонька.

Навіть у спальні, після відбою, все ще обговорювали цю незвичайну подію.

Льонька засинав пересичений славою.

Вночі, годині о четвертій, він прокинувся і миттю згадав, що напередодні сталося щось дуже важливе. Газета, старанно складена, лежала у нього під подушкою. Він обережно дістав її і розгорнув. У спальні було темно. Тоді він босоніж, у самих підштаниках, вийшов на сходи і при блідому світлі лампочки ще раз прочитав:

«Олексію Пантелєєву. Надіслані Вами «злободенні частівки» — не частівки, а Ваші власні віршики. Не піде».

Так у Шкідській республіці з'явився що один літератор, і цього разу літератор з ім'ям. Минуло небагато часу, і йому довелося виявити свої здібності вже на шкідській арені — на благо республіки, яка стала йому рідною і близькою.

ПРО «ШОСТУ ДЕРЖАВУ»

Міркування про велике й мале. — 60 на 60. — Скандал з наслідками. — «Комариний» початок. — Окрайцева лірика. — Розквіт «шостої держави». — Три редактори.

Хто повірить тепер, що в роки блокади, голодування й паперової кризи, коли населення Радянської Росії читало газети. тільки на стінах будинків, у Шкідській маленькій республіці з населенням шістдесят чоловік виходило 60 (шістдесят) періодичних видань — усіх сортів, типів і напрямів?

Сталося так.

Виходило «Дзеркало», найстаріший друкований орган Шкідської республіки. Газета твердо стала на ноги, на стіні щотижня акуратно з'являлись її номери, і раптом пожежа знищила її.

Газета вмерла, але на зміну їй виник журнал. Той самий Янкель друкованими літерами переписував матеріал, той самий Японець писав статті, і та сама назва лишилася — «Дзеркало». Тільки розмах став ширший.

І ніхто не міг подумати, що блискучому «Дзеркалу» судилося незабаром тріснути й розсипатися на десятки осколків та осколочків.

Катастрофа сталася через несхожість поглядів двох редакторів журналу. Не порозумілися Янкель з Япончиком.

Япончик — журналіст серйозний, з «напрямом». Япончикові не подобаються звичайний щотижневий учнівський журнал, який висвітлює життя і побут школи у віршах та оповіданнях. Ні, Япончик мріє з «Дзеркала» зробити щомісячник, товстий, великий і солідний журнал з статтями та рефератами з історії, мистецтва, філософії. Япончик весь час гне свою лінію, і обличчя журналу змінюється. Кількість сторінок збільшується до тридцяти, потім журнал стає двотижневим, потім десятиденним, а шкільна хроніка і гумор зникають зовсім. Їм не місце в «розумному» журналі. Зате Єонін пише велику історичну працю з продовженням: «Суд у Стародавній Русі».

Велику працю поділено на три номери «Дзеркала», і в кожному номері вона займає від п'ятнадцяти до двадцяти сторінок.

Янкеля остаточно затерли: він перетворюється на ходячу друкарню. Йому лишається тільки технічна частина: друкувати, малювати й випускати помер. Але Янкелеві дуже нудно без кінця-краю переписувати статті про Стародавню Русь. Він чудово знає, що ніхто їх не прочитає, окрім автора та нещасного друкаря. Янкель вибився з сил. Тридцять сторінок акуратно переписати друкованими літерами, розмалювати, додати віньєтки, і все — за шість-вісім днів. Важко! Янкель отупів від технічної роботи. Вона йому остогидла.

Випустивши сім номерів журналу, Янкель задумався. Він теж хотів творити — складати вірші, писати оповідання, веселі фейлетони з шкільного життя, а часу бракувало. Япончик з'їв час «Стародавньою Руссю». Тоді Янкель вирішив одступитися від журналу, покинути його. «Ну його до біса!» — подумав він, маючи однаковою мірою і Японця, і суд Стародавньої Русі.

Кілька днів Янкель не брався за журнал. «Дзеркало» лежало на столі до половини списане, а друга половина всміхалася чистими аркушами. Японець сердився і нервував. У нього вже були готові три нові статті, а Янкель тільки ходив та посвистував.

Наближався час виходу журналу. Нарешті Японець не витримав і рішуче підійшов до Янкеля:

— Писати треба. Журнал пора випускати.

Янкель скривився, потягнувся і сказав спокійно:

— Ану його до біса. Не хочеться!

— Як це — не хочеться?

— А так. Дуже просто. Не хочеться — і все.

Япончик розізлився.

— Ти взагалі працюватимеш чи ні?

Але Янкель так само спокійно відповів:

— А тобі що?

— Як що? Ти редактор чи не редактор?

— Ну, редактор.

— Працюватимеш?

— Не хочеться.

— Отже, не будеш?!

— Ну й не буду.

— Чому?

— Набридло.

Японець почервонів, пошморгав носиком:

— Ну, давай як хочеш, — сказав він, надувшись і відходячи вбік.

Тихо посміювався клас,