Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Значно коротше, ніж ти мене. Між іншим, бідному хлопцеві таке й на гадку не спадало, але вона поставила його перед цим вибором і він мусив скоритися. Вони залишили у тій кнайпі, де вона працювала, записку про намір покінчити життя самогубством і зникли. А тим часом з’ясувалося, що печатка боржника знайшлася у міській канцелярії. Всім стало ясно, що Токубей казав правду, і боржник таки змушений повернути гроші. А тут і дядько нарешті зрозумів, що силою Токубея не оженити, і змирився з його вибором та вирішив готувати весілля Токубея і О-Хацу.

— Здається, Котляревський тут би влаштував чудовий хепіенд.

— Але не Тікамацу. Дядько послав по небожа, щоб повідомити йому радісну вістку, а натомість отримав їхню прощальну записку. Він зібрав людей і кинувся на пошуки закоханих. А вони у цей час уже в лісі Сонедзакі вибирали затишне місце для смерті. Токубей спочатку заколов кинджалом О-Хацу, а потім і себе,

— Він справді японський Шекспір.

— А загалом у Тікамацу щонайменше півтора десятка п’єс, які побудовано на самогубстві закоханих. Ці п’єси в Японії спричинили таку саму хвилю самогубств, як і «Вертер» Ґьоте в Європі.

— Одне для мене зрозуміло: все, що будь-коли написане, збувається. Якщо не з автором, то з читачами. Ніщо, жоден рядок не пропадає намарне. Все збувається. І якщо за життя Толстого жодна Кареніна не клала голову на рейки, то десятки кареніних зробили це пізніше. Я впевнена в цьому. Хіба ви не помічали за собою: все, що ви пишете, згодом збувається?

Звідки їй і про це відомо? Ще в ранній юності я написав оповідання про молодого поета, який шукає смерті і врешті з’їдає якогось отруйного гриба. А мав цей персонаж моє юнацьке псевдо — Богуслав Ольгерд. Дивно, але в юності про смерть думалося й уявлялося більше, ніж у зрілому віці, коли про неї замислюватися, а надто уявляти, не хочеться взагалі. Невже оце і надійшов час, аби збутися наївному оповіданню, яке ніколи не було й не буде опубліковане? Здається, я давно спалив його разом з іншими пробами пера.

— Оскільки я пишу про все на світі, то цілком природно, що щось таки збудеться, — відказав я, не маючи жодного бажання ділитися своїми підозрами про затаєний профе-тизм у своїх писаннях.

— Ви просто боїтеся собі в цьому зізнатися. Насправді все ваше життя до найдрібніших деталей зафіксоване в паперах. І код вашої смерті давно причаївся в котромусь вірші.

— Що там точно не зафіксовано, то це смерть у товаристві прекрасної дами.

— Якби ви колись дозволили мені переглянути ваші рукописи, я б відшукала натяк і на це. Поети — приховані нострадамуси. Якщо уважніше вчитатися, то у їхніх рядках можна натрапити і на глобальні пророцтва, передбачення війн і катаклізмів.

— Але, мабуть, не кожному дано такий дар.

— Вам дано... саме тому я і хочу вас звідси забрати... туди... у той інший світ... бо тут ви не будете пророком... а там... — вона замріяно поглянула в небо, наче лелека з пораненим крилом услід своїм товаришам, і вмовкла, хоча вуста її ще продовжували ледь-ледь ворушитися, ніби проказуючи якусь молитву.

І знову мені подумалося, що вона не проста собі дівчина, а ПОСЛАНЕЦЬ, і що мені подаровано шанс, який більше ніколи не повториться, мені прочиняють вікно, але один лише раз, і я або встигну вискочити в нього, або не встигну.

Я спробував її пригорнути, але вона випручалась.

— Ні-ні, не варто форсувати події.

Врешті її поведінка почала мене дратувати. Вона воліла мирно лопотіти про літературу, але я весь час ловив себе на думці, що таке проводження часу з нею мене мало цікавить, я змушений підтримувати розмову лише тому, що хочу цю панну. Я дивився, як човник сам собою пропливає довкола острівця, скулена постать Чубая ніби застигла, жодного поруху, тільки червоний поплавок нервово тремтить на плесі, розганяючи водою ліниві кола. Я подумав, що коли-небудь і я ось так ввижатимуся комусь — може, в човні, а може, у вікні, у снігових заметах чи в келиху вина, у палахкотінні багаття чи в хмарах, і голос мій тремтітиме одиноким листочком, скидаючись на шелест трави.

— Про що ви думаєте? А, я знаю. Ви думаєте про те, яка я погана. Морочу вам голову, не дозволяю навіть поцілувати себе. Правда?

Я мовчав.

— Правда, — відповіла вона за мене. — Але я хочу, щоб у нас із вами було все інакше. Не так, як ви звикли. Нічого тваринного. Жодних інстинктів. Тільки чисті почуття. Я хочу, щоб ви мене покохали.

— У нас мають бути односторонні почуття?

— Ні. Що вам спало на думку? Я теж закохаюсь у вас. Але я ще не готова. Мені потрібен час. Це ж цілком зрозуміло.

— Отже, самогубство відкладається на невизначений період. Що ж, це мене влаштовує. Мені ще треба впорядкувати чимало своїх справ, завершити недописані твори, спалити юнацьку базгранину і, одне слово, замести сліди.

— Насправді часу не так уже й багато. Це має статися наприкінці літа.

— Тоді нам слід поквапитися.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі наші інтимні стосунки. Інакше вийде так, що не встигнемо покохатися, а вже настане час покидати цей світ. Це мені не подобається. Хотілося б ще насолодитися всіма привабами великого й непідробного кохання.

— Не вийде. Ми можемо розм’якнути і взагалі змінити свій намір. Я віддамся вам тут, на цьому острові в день самогубства і ні на день раніше.

Я витріщився на неї, як на божевільну. Мені хотілося цієї миті сказати їй усе, що я про неї думаю, але я стримався, глянувши на її витончене янгольське личко. О Боже, вибач мені, але я прагну це диво вграти. Навіть якщо то буде один-єдиний раз. Хоча в підсвідомості жевріла надія, що не все аж так трагічно, і гра, яка розпочалася так серйозно, врешті втратить