Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

побачив його при березі у човнику з вудкою. Він сидів, скулившись, спиною до нас, із-під солом’яного бриля спадали патли. Я усміхнувся.

— Що таке? Куди ви дивитесь? — поцікавилася Мар’яна.

— Он там з берега ми колись із Грицьком ловили рибу.

— Тут є риба?

— Зараз не знаю, а тоді була. Карасики. Ми їх тут же чистили, потрошили і смажили на вогні.

— Попадалися й лини, — сказав Грицько. — Якщо ви сядете отам під тією вербою, то сховаєтеся від людського ока.

Узявши за руку Мар’яну, я підвів її до верби, розсунув гілля, і ми увійшли в зелене шатро. Трава там була густа й висока, темно-зеленої барви. Ми сіли на траву, я розкоркував вино і запропонував Мар’яні, вона ледь пригубила. «Ого,

діла не буде», — зітхнув я в душі. Коли ж підніс пляшку до вуст, то знрву почув голос Грицька:

Вибігає на море човен —

Такі вигинисті груди.

На човні капелюх, як сито,

Попід тим капелюхом люди.

Небагато — один китаєць.

В руках вудочка тростинова.

Віють пальми, шугають баклани,

На горах снігу обнова.

А чомусь він сумний, китаєць,

Загадався, забув про вудку.

Виринає дельфін із моря:

— Китайцю, не треба смутку.

— Ну як же «не треба смутку»!

Мій кораблик такий пасматий, сам я юний, тоненькі вуса,

ще й червоні на мені шати.

А поглянь же ти — я невільний,

І з такою вродою пишною Примальований до фаянсу Чиєюсь рукою зловтішною!

— Свідзинський, — промовив я.

— Ви про що?

— Згадалося... Чубай любив декламувати Володимира Свідзинського.

— Ніколи не чула.

— Дивовижний поет. Його чекісти спалили у 1941-му живцем у стодолі.

— Прочитайте що-небудь.

Чубай знову став декламувати, а я повторював за ним:

Коли ти була зо мною, ладо моє,

Усе було до ладу,

Як сонце в саду,

А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава. Розрив-трава високо росте,

Розірвала ночі і дні.

Перше були вони як крила ластівки: Верх чорний, спід білий, а крило одно. Тепер вони як розламаний камінь — Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час,

Туга рве мислі мої,

Як буря метає снігом.

Одна сніжинка паде на лід,

І вітер жене її в безвість,

Друга лягає при березі У скований слід копита,

Третя розбивається об сук,

Стало тяжко нести мені час.

Я п’ю полин, ладо моє,

Ввечері і вранці Я п’ю полин.

Та багато полину в степах,

Не спити його, не вигубити.

Я знаю: усе вмирає.

Квітка у полі,

Дерево в лісі,

Дитина в місті,

Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір, Не в одному вікні вітаєм ми ранок,

І забув я творити казку.

Так гостро дивлюсь,

А бачу тільки видиме,

Тільки можливе, ой ладо моє.

Якусь хвилю ми сиділи мовчки, я попивав вино, відчуваючи, як поволі хмелію. Мар’яна теж зробила кілька маленьких ковтків, але виглядала такою ж, як і була, тверезою. Щоразу, коли я пропонував їй випити, вона слухняно пригублювала пляшку, але випивала не більше десяти грамів.

— А чи доводилося вам читати драму Тікамацу Мондза-емона «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж»? — спитала вона.

— А-а, так ось хто тебе надихнув на ідею з островом! Тікамацу!

— Так. Я закохана в японську літературу.

— Ти мені писала про все, що завгодно, але не про японців.

— Бо я захопилася ними зовсім недавно. Найперше — це Акутагава Рюноске. А ще Басьо і Ясунарі Кавабата. Від Сей Сьонагон і Нідзьо я просто в трансі. А Кенко-хосі! Іхара Сайкаку! Уеда Акінарі! А «Ґендзі-моногатарі»!

— Для свого віку ти багато встигла. Коли я мав стільки років, як ти, я читав Стівенсона і Жуля Верна.

— Справді? — здивувалася вона.

— А що тут дивного? Акутагаву видали, коли вже я був на другому курсі. Отже, прочитавши Тікамацу, ти побачила, яким чином можна театралізувати самогубство. Не вистачало тільки перевдягнутися нам у кімоно і зробити харакірі.

— Я вже думала. Але нас не зрозуміють. Справжніх поці-новувачів самурайських ритуалів надто мало. Зрештою, Дзі-хей і Кохару не вчинили харакірі... «Так, ми помрем В один і той же час, Та смертю не одною. Ти від меча, Я від петлі...» — зацитувала вона. — Пам’ятаєте?

— Дзіхей двічі пробив їй груди мечем, а сам повісився на її рожевому поясі. Як на мене, надто страшна смерть.

— «Занурює меча він по саме руків’я, Відтак прокручує його насилу. Життя Кохару відлітає, мов сон на ранішній зорі...»

— Проте «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж» — не єдина п’єса Тікамацу про самогубців. Перед нею 1703 року він написав ще «Самогубство закоханих у Со-недзакі».

— Я її не читала.

— Жартуєш? Тоді це дивовижний збіг обставин. У тій п’єсі саме коханка пропонує коханцеві разом піти з життя.

— Як цікаво! Про що ця п’єса?

— Там ідеться про такого собі нерозважливого парубка Токубея, який закохався в куртизанку О-Хацу. Зрозуміла річ, це не сподобалося його дядькові, і він вирішив оженити Токубея на своячці. З цією світлою метою він таємно вирушив на село до парубкової матері й вручив їй гроші на весілля. Токубей, дізнавшись про це, відібрав гроші, аби повернути дядькові, але дорогою зустрів товариша, який попросив позичити йому гроші. Ну і Токубей, добра душа, погодився, але коли в умовлений день нагадав про них, товариш зробив здивовану міну і сказав, що жодних грошей не брав. Тоді Токубей продемонстрував при свідках розписку з печаткою боржника, але той звинуватив Токубея в крадіжці, бо він свою печатку начебто давно загубив. Коханці в розпачі. Гроші пропали, Токубею доведеться одружитися з нелюбою дівчиною. І тут О-Хацу каже Токубею, що вона цього не переживе. І якщо Токубей згоден, вона готова вчинити разом із ним самогубство.

—