Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

свій драматизм, а потім нас чекають любощі, любощі, любощі... Вона мала вуста, як у немовляти, чисті й гладенькі, вуста, які ще ніхто не цілував, і мені здавалося, що заволодіння цими вустами перетворилося у сенс мого життя, я мусив напитися з них, мов із Кастальського джерела. Це вже ставало питанням життя і смерті. Закралася підозра, що коли я не встигну це зробити, то втрачу можливість писати, щось у мені незворотно зруйнується і не відновиться ніколи. Ще ніколи нікого я так не прагнув, як Мар’яни. І для цього готовий був іти до кінця.

— Ти сказала про кінець літа... Може, ти знаєш і точну дату?

— Восьме серпня.

— Восьме серпня, — повторив я. — Чому саме восьме, а не дев’яте або десяте?

— Цього дня буде прочинено вхід...

— Що за вхід?

— Вузенький вхід. Лише для нас двох. Мусимо встигнути.

Згадалося вікно, яке мені сплило в уяві кілька хвилин

тому. Я повернув її личко до себе й уважно подивився в очі. То були звичайні людські очі, карі, великі, з віями ляльки, нічого надприродного, нічого, що дало б підстави сприймати її за ПОСЛАНЦЯ.

— Кого ви хотіли побачити в моїх очах? — спитала вона, і я знову засумнівався в її реальності, адже вона не спитала «ЩО», а «КОГО», мовби здогадуючись, що я і справді намагався прозирнути в глиб її очей, щоб виявити там ще когось, хто причаївся у ній на самому дні, в глибинах єства, на берегах крові.

— Себе, — відказав я.

Вона усміхнулася і заплющила очі:

— Тепер я ув’язнила вас за ґратами вій...

Я знову пригорнув її до себе, тепер вона не пручалася і, як покірне кошенятко, поклала голівку мені на плече, все ще не розплющуючи очей. Таке враження, що після того, як вона мені повідомила дату нашої смерті, нас поєднали невидимі струни, і вона нарешті може мені довіритися чи то пак отримала ЗВІДТИ дозвіл на легенькі обійми. «Бовдуре, — сказав я собі, — тобі за сорок, а ти поводишся, як у сімнадцять років, коли вперше закохався і мав за щастя вперше пригорнути панну, взяти її за руку, бавитися пальчиками...»І тут я нарешті усвідомлюю, що саме це й роблю — бавлюся пальчиками, пружними і непокірними, теплими і лагідними.

— Випусти мене, — проказав я, майже доторкаючись вустами її вуст, — там темно і страшно...

— У-у... — хитнула головою.

— ...там зимно і вогко...

-У-у...

Тоді я припав до її вуст, які тільки ледь-ледь здригнулися, і став пити з них спрагло й ласо, і тут трапилася дивна річ: вона раптом розплющила злякано очі, мовби випускаючи мене з полону, рвучко відштовхнула мене і, жадібно заковтнувши повітря, зойкнула пораненою сойкою — так скрикують маленькі діти у сні, а тоді знеможено опала в моїх обіймах і знепритомніла. Мені здалося, що своїм поцілунком я випив з неї життєві сили, і страх охопив мене, я підхопив її на руки, метнувся до води і став хлюпати їй в обличчя повні жмені.

— Сміливіше, сміливіше, — почувся голос Грицька з човника, він сидів знову спиною до нас і, мабуть, стежив за поплавком, що танцював на дрібненьких хвильках, — вона ще тут... вона ще не там...

— Вона тільки втратила свідомість.

— Вона вже на півдорозі.

— Про що ти?

— Гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка...

Мені по шкірі побігли мурашки, і я прокричав:

— Але ж нічого страшного не сталося! Зараз вона очуняє! Хіба не так?

— Куди пливе рибка-цитринка? Вона пливе в ніч, — то було останнє, що я почув, перш ніж він розтанув у повітрі.

Мар’яна розплющила очі й хвильку дивилася на мене здивованим поглядом, мов не впізнаючи, потім узяла мою долоню, стиснула і сказала:

— Нічого страшного... це по жіночому... — спробувала усміхнутись і пригорнулася до мене, але вже інакше, ніж раніше, не так, як до коханця, а мовби шукаючи захисту, і була якась в’яла й ослаблена, а найдивніше — ще й чимось настрашена! Невже ТАМ, де вона щойно побувала, так страшно? Натяк на місячні — звичайна відмазка, бо звідки ж цей страх, звідки це тремтіння, мов од холоду, у теплий вечір?

ОСТРІВ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

1

Ти мене любиш? — вуркоче на вухо Лідка, пригортаючись до мене всім своїм розпашілим тілом.

— Люблю, — відказую я.

— Я теж тебе люблю, — шепоче вона, лоскочучи вухо язичком, і її гаряче дихання проникає у найпотаємніші глибини мого мозку, обволікаючи кожну найменшу закутину.

Коли мені дівчина освідчується в коханні, у мене на очах з’являються сльози, я хочу плакати й ридати, падати перед нею на коліна і просити пробачення за все, все, все. Мені хочеться сказати: я не вартий тебе, я позбавлений усіх можливих цнот, я переповнений гріхом, я блукаючий гріх, я упир, що висмоктує життєві соки з вродливих панночок, я диявол, що спокушає, і Господь послав мене на цю землю, аби піддати випробовуванню чесноти таких невинних сотворінь, як ти. Але я, звичайно, нічого такого не кажу, бо мить освідчення в коханні прекрасна і хочеться її зупинити.

— Коли ти покинеш мене, я не знаю, що з собою зроблю, — шепоче вона.

— Я ніколи тебе не кину.

І мені хочеться вірити, що це правда, я щиро хочу, аби так і було, бо коли ми лежимо в ліжку, то все проказане пошепки під ковдрою набирає якогось особливого значення, мовби то є дивні магічні заклинання. Я починаю думати над тим, що б такого приємного сказати Ліді, я підбираю слова, заплутуюся в них, як у сітях, і в цих роздумах провалююсь у дрімоту, але голос її знову повертає мене до дійсності.

— В неділю ти приходиш до нас на обід.

— Я знаю.

— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не