Леся Українка - Том 7

— Можна подивитись?

— Та можна, можна, хоч, знаєш, там є і заборонені!

Я дивилась на неї і не знала, чи мені їй вірити, чи

ні. Вона засміялась.

— Так, так, заборонені, от побачиш! Ти ж, сподіваюсь, не донесеш на мене «по начальству»?!

Я все-таки не розуміла. Вона одімкнула шафку і почала показувать: оце «библиотека для чтения вне клас-сов»..

Взяла я наугад якусь книжку, читаю: «Житие св. Си-меона Столпника». Становлю, беру другу: «Житие

5 Леся Українка, т. 7 св. Григория»... Ще одну витягаю, з другого кінця полиці, знов: «Житие преподобного...»

129

— Та що се у тебе все такий «душеспасительний» вибір? — питаю.

— Що ж робить, на те у нас церковноприход-

ська школа, які книжки нам присилають, такі мусимо читать. А ось тут наші учебники,— і вона показала на середню полицю. *

Там стояли: молитовник, «краткий катехизис», закон божий, «задачник», арифметика та скілька тоненьких букварів, я забула ймення їх авторів — все якісь невідомі.

— А ось і заборонене! — сказала врешті товаришка, усміхаючись і показуючи на низ шафки, де лежала купка книжок і стояла чимала порожня сулія.

Я подивилась на книжки: «Родное слово» Ушинсько-го *, читанки Паульсона *, скілька виданнів «Посредни-ка» *...

— Що ти, жартуєш зо мною? — крикнула я з дива.

— Та ні, які там жарти? Се справді книжки, «изъ-ятые из школьных библиотек».

— Та тут же єсть книжки, «одобренные Комитетом грамотности!» *

— Мало що! «Комитет грамотности» для нас не указ,— вона говорила се не сміючись, а скоріш смутно; прийшлось повірити.

— А се ж тобі навіщо? — питала я, показуючи на сулію.

Товаришка знов засміялась:

— А се учительський спадок! Теж, коли хочеш, заборонене. Мій попередник тримав у сій сулії горілку, ну, а в мене вона, звісно, порожня стоїть, та, може, ще кому знадобиться колись... Однак, дивлячись на осю сулію, я згадала мого батюшку і те, що вже час мені йти обідати до нього. І ти ж зо мною?

— Та ні, як же я...

— Ну, нема чого, моя люба, мусиш іти, бо у мене нема нічого. Та ти не думай, мій батюшка любить гості приймати, він ще й радий буде. Ходім.

Рада-нерада, мусила я йти. Спинаючись попід тином, щоб не попасти в поналивані вчора калюжі, пішли ми до попового двору. Двір був великий, порослий травою, на ньому хлівн, комори, різні господарські прибудинки, поруч з двором великий старий садок з рясними деревами оточував ту саму велику кам’яницю, що я бачила, їхавши. Високим ганком пішли ми в ту кам’яницю. В першій же хаті побачили попа з дочкою і двома онуками, що вже сиділи за пакритим столом. Товаришка познайомила мене, і пас запросили до гурту. Обідаючи, я все поглядала навколо по хаті. Трудно було зважити, чи то була вбога, чи багата господа. Товаришка моя правду казала, що кам’яниця попова порожня, але ж їй дуже багато треба було, щоб стати повною. Була то стара будова, давній кляштор католицький (церква теж колись належала до нього), з товстими стінами, глибокими вікнами, з високим склепінням замість стелі, холодний, просторий, досить темний. Голоси і кроки лунали в тих хатах, як в церкві, і здавалось, що тут господарі не піп і його сім’я, а оті темні уніатські образи та дерев’яні ангели, що дивились на нас із стін, непривітно всміхаючись або суворо насупившись. Ті образи й ангели були винесені з церкви, коли вона з уніатської обернута була в православну (такі обертання були не першина для неї). Батюшка, що, подібно, як і церква, був колись уніатським попом, прийняв вигнанців до своєї хати, і вони пристали до неї зовсім, більш ніж сам господар,— маленький, сухенький дідусь, він зовсім губився у своїй величній оселі. В ній, врешті, все якось губилось: і постанова, і килими, і мисники, і скрині — увесь той скарб попівський, що в іншій хаті робив би враження заможності,— і люди. Ні розмова, ні товариство наше не були там на місці. Мені стало легше, коли ми врешті по обіді вийшли в садок, де вже не було ні католицьких стін, ні уніатських образів.

Походжаючи стежкою поміж кущами порічок та агрусу, товаришка моя помалу завела річ про те, що от уже весна, учіння скінчене і час би вже їй їхати додому.

— Ну, що ж, поїдьте,— сказав батюшка благодушно.

— Та ви ж знаєте, батюшко, що я не можу поїхати, і навіть знаєте, через що...

— Ні, звідки ж я знаю? — промовив батюшка все так же невинно.— Коней в селі не можете найняти?

— Та ні, батюшко, що там коні! Звісно що,— грошей нема, а коні знайшлися б.

— А, он ви що! Господи, який тепер світ настав! що за користолюбіє в молодих людей! Чи так же було в наші часи? Гай, гай, панночко, панночко! — і він засміявся тихим старечим сміхом.

Його бесідницю, видно, сміх не брав, навпаки, вона ледве здержувала досаду.

— Справді,— провадив батюшка, пересміявшись,— нащо вам ті гроші, та й ще всі заразом? Ви людина молода. От пождіть, будете йти заміж, справлятимете посаг, отут-то вам грошики й згодяться. Правда ж? — звернувся він несподівано до мене.

Я мусила вступити в розмову:

— Коли то ще те буде, а от тепер шкода, що ми не

можемо поїхати разом з нею до міста. У мене й коні замовлені, та що ж, видно, прийдеться самій їхати додому. То як сказати твоїй матері? — звернулась я до товаришки.— Коли ти будеш дома? -

— Не знаю,— відповіла вона коротко.

— Ну, годі, годі, не журіться,— почав батюшка, раптом змінивши тон,— чи ви вже справді думаєте, що я такий жила? Ось приходьте сього вечора, то ми з вами обрахуємось, а завтра й поїдете, коли ваша хіть.

Далі розмова змінилась, а