Ірен Віталіївна Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

куточку міста на самому схилі ріки і являв собою скляну споруду, на даху якої примостився невеличкий злітний майданчик.

— О! О? — вигукнув я, втративши мову. — А хіба…

Алекс не дав закінчити фразу, опустив очі долу і з гідністю вимовив:

— Це так… На майбутнє… І стрімко пішов коридором, більше не зважаючи на мене.

Ми зайшли в приймальню, і секретарка хутко підвелася зі свого місця:

— Доброго дня, Олексію Костянтиновичу!

Він кивнув, розчахнув двері з написом «Генеральний директор», жестом запросив мене увійти і, зачиняючи за нами двері, кинув секретарці:

— У мене весь день буде ось цей режисер з Німеччини, принесіть йому кави, чаю, печива — всього, що він захоче. А до мене запустите відвідувача. Я буду готовий за п’ять хвилин.

Я роздивився кабінет.

Він був схожий на вітальню в його будинку. На стінах висіли ті ж портрети, на столі — ті ж скульптурки. Я всім тілом поринув у глибокий шкіряний диван і загубився в його складках, мов тарган.

Алекс сів за стіл, погортав теки з паперами і втупив погляд у якусь товстелезну книгу, сторінки якої було скріплено залізними кільцями. Він гортав її швидко, але з неабиякою зосередженістю. Хитав головою, підносив ближче до очей, знову гортав. Нарешті він натис на кнопку виклику і промовив:

— Якщо Агата прийшла, я готовий.

За мить двері відчинилися і в них увійшла панянка в джинсах і кульчиком в носі.

Сіла навпроти.

Я нашорошив вуха, намагаючись заглянути їй через спину.

— Ну, це все мені не дуже подобається… — сказав Алекс, підсуваючи свою книгу до тієї Агати.

— Ну, босе, погляньте ще це! — І вона витягла зі свого полотняного наплічника такий самий фоліант. І Алекс хвилин на десять занурився в гортання сторінок.

Дівчина з трепетом чекала на вирок. Алекс незадоволено сопів і крадькома кидав на мене погляд: чи спостерігаю я за важливим процесом праці.

Я спостерігав, виявляючи неабияку зацікавленість.

— Ну тут… ось це… можливо… — нарешті промимрив «бос».

— Чудовий вибір! У вас дивовижний смак! Це — Візантія! Геніально, геніально! Браво! — затуркотіла дівчина. — Погляньте, який візерунок!

— Візерунок непоганий, — згодився Алекс. — Але, коли я був в Дубаї в готелі «Бурд жаль-Араб», я навмисно трохи відідрав шматочок шпалери від стіни, і знаєте, що помітив?

— Що?? — із захватом запитала дівчина.

— Що зі споду його посаджено на тканину! А ці зразки…

Ну що з ними буде за рік чи два?

— Якщо ваша ласка, я можу замовити такі ж з Еміратів, — улесливо промовила дівчина.

— Про це треба було думати одразу, а не підсовувати мені підробку! — суворо сказав Алекс.

— Ок, босе, виправлюсь! — спохмурніла дівчина.

Алекс зиркнув на мене і, певно, вирішив продемонструвати інший бік своєї багатогранної натури.

— Чай будеш? — поблажливо запитав він підлеглу.

— Та ні… Дуже дякую… — зніяковіла та.

— Ну, можеш іти, — дозволив Алекс. — Завтра давай на цей же час… І щоб без фокусів!

Дівчина кивнула, підвелася, згребла в наплічник фоліанти і вийшла з кабінету.

— Ось з ким доводиться працювати… — тяжко зітхнув Алекс.

— А в чому проблема? — вирішив з’ясувати я.

— Це — дизайнерка. Підбираємо шпалери для мого нового помешкання.

— О! А хіба вас не влаштовує ваш чудовий будинок?

— Влаштовує. Але я будую новий. Поруч із батьком та нашими друзями — за містом. Там ліс. Гарне полювання…

Ну і менше сумних спогадів…

Увійшла секретарка.

Мені вона принесла тацю з печивом і чаєм, Алексу — папери.

— Ну що там ще? — запитав він. — Тільки коротко — своїми словами. У мене обмаль часу.

Секретарка метушливо зашурхотіла паперами.

— Листи від громадськості, Олексію Костянтиновичу!

У принципі — дуже однотипні. От, скажімо… — вона дістала один лист, втупилась в нього і почала переповідати. — Звернення мешканців будинку номер дев’ять… Це там, де ми будуємо паркінг. Вони пишуть… м-м-м… що підземні роботи призведуть до руйнування їхнього помешкання, докладають висновки геодезистів. А це, — вона знову погортала папірці, - вимога припинити будівництво на об’єкті «шість-сімнадцять», мовляв, це історична пам’ятка — тут теж із висновком експертів… І… О! Навіть погроза…

А це, — в хід пішов новий папірець, — лист від клубу ветеранів з проханням залишити їм шаховий і дитячий майданчики… Ось ще: молодіжна організація вимагає припинити забудову історичного центру міста…

— Досить… — втомленим голосом сказав Алекс і кивнув мені: — Люди зовсім подуріли. Така вже натура. Ми щосили намагаємося влаштувати їм нормальне життя, а у відповідь… — він гірко посміхнувся. — Самі бачите… Суцільна невдячність.

Я співчутливо кивнув. Хоча знав: під одним з подібних листів стоїть і мій підпис…

— Так. На кожен лист прошу скласти відповідь! — сказав Алекс і замислився.

Секретарка розкрила нотатник і завмерла в очікуванні.

— Дорогі громадяни, співвітчизники, брати і сестри… — почав диктувати Струтівський. — Ні. «Брати і сестри» закресліть. Отже: дорогі громадяни, співвітчизники… Ваш лист… Або напишіть «звернення»… мало відповідну реакцію. Ми вдячні за вашу громадянську позицію і пильність.

Записали? Далі… Всі ваші вимоги ми уважно розглянули і цілком задовольнили. Дякуємо за вчасне реагування. Але помилки… Напишіть — «хиби»! Отже, хиби наших попередників часом не дозволяють нам щось змінити у вже затверджених проектах. Але обіцяємо, що разом, об’єднавши зусилля, ми дійдемо до… до… — він замислився, — до консенсусу… Ні. Ветерани цього не зрозуміють. Пишіть: до спільного рішення, яке влаштує всіх свідомих громадян нашої батьківщини.

Диктуючи це, він поглядав у мій бік, мовляв, чи добре іноземець розуміє суть сказаного. Я непорушно зберігав на обличчі приязну посмішку.

— Записали? Добре. Додайте пару фраз особисто від мене. Ну з тих, що ви пишете зазвичай…

— «Разом переможемо», Олексію Костянтиновичу?

— Ну до чого тут це? Це ми писали три роки тому! Зараз актуальне номер п’ять…

Секретарка напружилась, згадуючи «номер п’ять», і невпевнено процитувала:

— Здолаємо країну… ой, тобто руїну… разом?

— Ну так… Можете ще додати: «Тепло наших сердець — у кожну оселю!» Вони таке полюбляють. — І він, поглянувши на мене, пояснив: — Ми сентиментальна нація…

Секретарка вийшла виконувати завдання.

Алекс поглянув на годинник:

— Вибачте, тепер у мене особисті справи. Власне, головне ви бачили.

Його айфон видав кілька знайомих музичних пасажів.

— Вибачте, мене вже викликають, — сказав Алекс і додав, ще не натискаючи на клавішу відповіді: — Люблю Баха…

Як я зрозумів з розмови, його терміново викликали на партію в гольф.

Давши відбій, Алекс звернувся до мене:

— Вибачте, Віллі, ще раз, але туди, куди я зараз поїду, вас не впустять. Навіть зі мною. Це приватна зустріч, — він підвів очі до стелі, -…у верхах.

Я з розумінням кивнув:

— О, не переймайтесь, Алексе! В принципі, я обміркував концепцію. Варто