Ден Браун - Янголи і демони

class="p1">Вітторія дивилась на нього здивовано, впевнена, що щось не так зрозуміла.

Камерарій розгубився, очевидно, побоюючись, що його хочуть просто дощити в дурні.

— І ви хочете, щоб я повірив, що ця інформація є в наших архівах?

— Не можу обіцяти, що знайду її вчасно, але якщо ви мене туди впустите.

— Містере Ленґдон. за чотири хвилини я мушу бути в Сікстинській капелі. Архіви розташовані на іншому боці Ватикану.

— Ви це говорите серйозно? — запитала Вітторія, пильно дивлячись Ленґдонові в, очі. Здавалось, вона відчула його схвильованість.

— Навряд чи зараз вдалий час для жартів, — відповів Ленґдон.

— Отче, — звернулась Вітторія до камерарія, — якщо є хоч найменший шанс з’ясувати, де плануються ці вбивства... то ми могли б улаштувати там засідки і...

— Але до чого тут архіви? — допитувався камерарій. — Як ви можете знайти там підказку?

— Щоб пояснити це, потрібно більше часу, ніж у вас залишилося. Але якщо я не помиляюся, то ця інформація може допомогти нам спіймати вбивцю.

У камерарія був, такий вигляд, ніби він дуже хоче в це вірити, але чомусь не може.

— У цих архівах зберігаються священні рукописи християнства. Скарби, побачити які навіть я не маю права.

— Знаю.

— Доступ туди можливий лише, за письмової згоди куратора й Бібліотечної ради Ватикану.

— Або ж, — урочисто додав Ленґдон, — за папського рескрипту. Так було зазначено в усіх відмовах, які надіслав мені ваш куратор.

Камерарій кивнув.

— Не хочу видатися нахабним, — додав Ленґдон, — але, якщо не помиляюся, папський рескрипт виходить із цього кабінету. І, наскільки розумію, сьогодні саме ви його господар. З огляду на те становище...

Камерарій витягнув з кишені годинник і подивився на нього.

— Містере Ленґдон, щоб урятувати Церкву, я готовий сьогодні піддати життя, у буквальному сенсі.

У його очах Ленґдон прочитав тільки щирість.

— Цей документ, — вів далі камерарій, — ви впевнені, що він, зберігається в наших архівах? І що він може допомогти нам визначити ці чотири церкви?

— Якби я не був упевнений, то не звертався б стільки разів про допуск до архівів. Італія далеченько від Америки, аби просто так, задля розваги, літати туди-сюди на платню викладача. Документ, про який я говорю, — це давній...

— Прошу вас, — перервав його камерарій. — Моя голова вже нічого не сприймає. Ви знаєте, де розташовані таємні архіви?

Ленґдона охопило радісне збудження.

— Біля воріт Святої Анни.

— Я вражений. Більшість науковців уважає, що до них треба йти через потаємні двері за троном святого Петра.

— Ні. Ці двері ведуть до Archivio della Reverenda di Fabbrica di S Pietro. Багато хто так помиляється.

— Відвідувачів завжди супроводжує хтось із бібліотекарів. Але зараз бібліотекарів у місті немає. Отже, мені доведеться хіба що повністю вам довіритись. Навіть наші кардинали не заходять туди без супроводу.

— Я обходитимусь із вашими скарбами максимально обережно. Бібліотекарі навіть не зауважать, що в архівах хтось побував.

Десь над головами задзвонили дзвони собору Святого Петра. Камерарій подивився на годинник.

— Я мушу йти. — Якусь мить він мовчав, тоді поглянув на Ленґдона й мовив: — Я накажу, щоб хтось із швейцарських гвардійців зустрів вас біля входу до архівів. Я покладаюсь на вас, містере Ленґдон. А зараз ідіть.

Ленґдон занімів.

Тепер йому здавалося, що молодий священик має якусь надлюдську витримку. Той підніс руку і з несподіваною силою стиснув Ленґдонові плече.

— Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте. І то якнайшвидше.

46

Таємні архіви Ватикану розташовані на пагорбі в дальньому кінці двору Бельведера за воротами Святої Анни. У них зберігається понад двадцять тисяч праць, серед яких, за чутками, є навіть такі скарби, як зниклі щоденники Леонардо да Вінчі й неопубліковані євангелія.

Ленґдон енергійно крокував під гору порожньою віа делла Фондамента в напрямку архівів, насилу вірячи в те, що його от-от впустять досередини. Вітторія йшла поруч, без зусиль витримуючи взятий темп. Вітер легко ворушив її волосся, що ледь чутно пахло мигдалем. Ленґдон з приємністю вдихав цей аромат, відчуваючи, що думки його починають блукати. Він змусив себе знову зосередитись.

— Ви не хочете сказати мені, що саме ми шукатимемо? — поцікавилась Вітторія.

— Одну книжечку, яку написав хлопець на ім’я Галілей.

Вітторія здивувалась.

Не дражніться. Що такого є в цій книжечці?

— У ній має бути щось, що називають il segno.

— Знак?

— Знак, ключ, сигнал... залежно як перекладати.

— Знак про що?

Ленґдон пришвидшив крок.

— Знак, який вказує на одне таємне місце. За часів Галілея ілюмінатам доводилось ховатися від Ватикану, і тому вони знайшли собі в Римі місце для таємних зустрічей. Вони назвали мого храмом Просвітлення.

— Доволі зухвало з їхнього боку називати храмом лігво сатаністів.

Ленґдон дохитав головою.

— У ті часи ілюмінати не були сатаністами. Це були вчені, що обожнювали просвітлення. А сховище було їм потрібне лише для того, щоб збиратися й спокійно говорити на теми, які забороняв Ватикан. Хоч нам достеменно відомо, що таке потаємне місце зустрічей існувало, дотепер ніхто не знає, де саме воно було.

— Схоже, ілюмінати вміють берегти таємниці.

— Ще б пак! По суті, вони так і не відкрили свого сховку нікому зі сторонніх. Така таємничість захищала їх, але водночас заважала набирати нових членів.

— Тобто вони не могли зростати без реклами, — сказала Вітторія, легко встигаючи і за кроком, і за думкою Ленґдона.

— Саме так. Чутки про братство Галілея почали поширюватися в 30-х роках сімнадцятого століття, і вчені з усієї Європи таємно вирушали до Рима, сподіваючись вступити до лав ілюмінатів. Їм кортіло подивитися в телескоп Галілея й почути ідеї видатного мислителя. Однак, опинившись у Римі, ці вчені не знали ні куди йти, ні до кого звертатися. Ілюмінатам була потрібна свіжа кров, але вони не могли відкрити місце своїх таємних зустрічей і тим самим наразитися на небезпеку.

Вітторія наморщила чоло.

— Схоже на situazione senza soluzione.

— Атож. Закляте коло.

— І що ж вони зробили?

— Це були вчені. Вони проаналізували проблему і знайшли розв’язок. Блискучий розв’язок, що й казати. Ілюмінати створили щось на кшталт хитромудрої карти, яка вказувала вченим шлях до їхнього храму.

Вітторія так здивувалася, що навіть сповільнила крок.

— Карти? — недовірливо перепитала вона. — Але ж це так легковажно! Якби хоч один її примірник потрапив до чужих рук...

— Такого статися не могло, — заперечив Ленґдон. — Жодних примірників не існувало. Цю карту неможливо було зобразити на папері. Вона була величезна. Такий собі маршрут із вказівниками через усе місто.

Вітторія сповільнила ходу.

— У вигляді стрілок на тротуарах?

— Щось типу того, але вказівники були старанно замасковані. Карта складалася з низки символів, розташованих у громадських місцях по