Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

мені стільки нервів взяти, щоб тебе витримати? — знехотя повернувши голову в мій бік, медовим голосом протягнула Аделя. Без злості, без звичного запалу. Вона була схожа на кішку, розімлілу під сонячним промінням. — Змушуєш такого коштовного гостя накривати нам на стіл!»

Тоді вона знову поглянула ласкаво на Торна і промуркотіла: «То Фелікс — ваш син?»

О, святішого виразу обличчя, ніж у Торна цієї миті, ніхто й ніколи на світі не бачив — виразу святого обурення та втілення найвищих чеснот. Якби я не була знайома з отцем Йосифом, якби так глибоко не пізнала душею чистоти і щирості, в яких він існує, як риба у воді, — тепер, мабуть, була б пройнята наскрізь величчю шевальє.

Проте на Аделю з Петром Торн таки справив враження.

«Неможливо, — категоричним тоном відрізав він. — Ніколи не задивлявся на інших жінок. Зберігаю вірність перед Господом своїй єдиній дружині, пані Торновій. Хоча в певнім сенсі цей хлопчик — навіть більше, ніж син мені!» — вигукнув він із надмірним запалом і, вставши з-за столу, підійшов до мене впритул. Я відчувала його подих на своєму чолі.

«Під час тієї вистави Му грала водночас і молоду жінку, і стару бабцю, яка з’являлась у самому кінці. Своєю несподіваною смертю вона здивувала навіть мене. Що вже казати про бідолашного хлопчика — він був такий переляканий, що втік світ за очі».

Сумовито зітхнувши і наповнивши свої темні очі вологою, Торн продовжував говорити майже пошепки: «Я так потерпаю за нього! Народившись, дитя випало мені в долоні, і так майже увесь час і проводило в них. Ми спершу боялись, що він не зможе ходити: у хлопчика вроджена аномалія кісток, суглоби гнуться у всі боки: його можна звити в сувій, з нього можна скласти квітку, журавлика, японський ліхтарик, — і Торн тут же склав із паперу квітку, журавлика і японський ліхтарик і подав їх Аделі. — Ми возили його за собою у спеціальній колисочці, перші кілька років життя до нього були прикріплені різні важки та гирки, він мусив заживати риб’ячий жир і пити тюленяче молоко, які ми добували, ризикуючи власним життям і витрачаючи останні кошти. Я заліз у борги, з якими дотепер не можу дати собі ради: скільки акцептантів[55] мають на своїх руках мої векселі на страшні, нелюдські суми! Пані Торнова продала всі свої коштовності, актори мого театру мусили працювати втричі більше, щоб тільки наш хлопчик, наш ґумовий вузлик вижив… Лікарі з різних куточків світу казали нам: облиште, все марно, він загине, з цього калічки не вийде людини… Але ми не могли. Ні, ми не могли».

Навіть Петро, який дотепер зберігав іронічний вираз обличчя, здається, зворушився від цієї промови. Він витер рукавом очі, дбаючи, щоб ніхто не побачив його непроханих сліз.

Торн тим часом, вичекавши мить, почав жваво накладати собі на таріль голубці та кармонадлі.

«Як же пані пощастило зі службою! — прожувавши шматок, вказав він видельцем у мій бік і підморгнув Аделі. Я слухняно стояла при дверях. — Нині дуже нелегко знайти старанну і чесну поміч, яка би ще так знаменито готувала. Ґратулюю, панно Чорненько! У панни правдивий талант!» — і цього разу він понакладав собі гору гречаників та підчепив найбільше кільце кишки.

Аделя, вдоволена з такого повороту розмови, ледь зашарілась від гордості, але все ж, слід віддати їй належне, зберегла майже повну незворушність.

«Вдячні вам за комплімент, дорогий шевальє. Все ж ідеться тут не так про щастя, як про тяжку багаторічну працю. Зі служницею не може просто „пощастити“. Служницю доводиться виховати, виростити, навчити. З дозволу сказати — це нелегка справа, майже дресура», — поважно все це викладаючи перед Торном, моя Аделя була так схожа на свого батька: міцно стиснуті уста, очі без найменшого сліду кокетства, лише серйозність та зосередженість.

«Але що найскладніше, пане Торн — і мій чоловік тут не дасть збрехати, — продовжила Аделя, — таке виховання буде успішне винятково за умови теплого людського ставлення, товариського розуміння, близькості. Ся дресура, більше схожа на точну науку, яку розпочав мій батько над нашою Стефцею ще з пелюшок і яку підхопила я, проходила в атмосфері трепетній, душевній. Вся штука — зберегти цю тонку лінію, кордон, переступивши який, сповнена любові служниця зануриться у вседозволеність, а надто поблажлива пані отримає в домі прикру бабу, яка тільки й знає, що нарікати, і не має жодного натхнення готувати такі пишні сальцесони, як пан власне куштує».

Торн у відповідь прицмокнув язиком і закотив очі, демонструючи блаженство, отримане від кусника пережованого сальцесона.

«Дозволю собі тут притягнути порівняння з міжнародної політики, моє любе панство! — блиснувши очима, сказав шевальє. — Перейти межу — це так, як зробили тепер американці на Філіппінах (які перед тим закидали жорстоке поводження з філіппінцями тагалам): коли на північ від Орок’єти місцевий мешканець убив американського вояка, один із відділів американського полку піхоти замордував вісімдесят місцевих, а тоді забомбардував місто і підпалив його з чотирьох сторін. З другого боку — якщо англійцям у Преторії вдасться захопити залізничну колію, яка провадить до затоки Делаґоа, то вони будуть змушені відступити до нездорової, болотистої місцевості Бушнелот. Тим часом у Китаї розстрілюють полонених іхетуанців. Зате, як виявилось, у посольському кварталі Пекіна запаси не такі вже й малі: прибулих на допомогу комендантів у німецькому посольстві приймають охолодженим шампаном! — Торн підняв келишок, наповнений домашнім вином із порічок, яке щойно налив Петро. — Прошу панства випити за те, що в Тжебічі кілька днів тому архикнязь Франц-Фердинанд, прибувши з Відня, керував маневрами четвертої бернської дивізії проти віденської дивізії крайової оборони. Ваше здоров’я, четверта бернська дивізіє!» — шевальє витягнув руку з келишком у мій бік, і Аделя дзвінко розсміялась.

Петро несміливо прокашлявся і пробубонів собі під ніс:

«З тою політикою, прошу пана, то дуже цікава річ. Бо, власне, сьогодні рано-вранці мені довелось прочитати в газеті, наче Росія наполягає на тому, щоб інтервенцію до Китаю ніхто не смів розглядати як війну, бо всі дії робились і робляться тільки для придушення повстання, себто з найкращими сусідськими намірами, а єдиною метою воєнних дій є досягнення якнайшвидшого порозуміння з китайським урядом».

«Це так, — погодився Торн. — Великі світові держави захищають у Китаї жменьку тих китайців, яким самі ж нав’язали християнську релігію та європейські інтереси, від повсталих китайців, котрі прагнуть сповідувати свої тисячолітні вірування. Невже ви заперечите, що Європою, Америкою та Росією в цьому випадку керують не турбота і любов до ближнього?»

Його променисті очі мружились, а вуса і борода