Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

«Любов — це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні — вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли. По колу, по колу ганяє цей світ за власним обскубаним хвостом, до якого вуличні бешкетники причепили деренчливе залізяччя… — Торн обвів нас трьох поглядом, схожий на хитрого лиса над свіжою здобиччю, якому паща наповнилась слиною від передчуття трапези. — Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій. От прошу — хіба ті кармонадлі були б такі пишні без любові? Розжовуєш цей соковитий, цей ароматний шматочок — і слина твоя розмішується з правдивим соком любові, і її магія всякає тобі в кров. Любов буває неможливо носити в собі. Іноді вона важка, густа і темна, як віз із вугіллям — хлоп вивантажує його шуфлю[56] за шуфлею, а вантаж не зменшується, і тільки чорний пил ядучою хмарою стоїть у повітрі і не дає дихати… Тоді мусиш драїти долівку, пуцувати скло, чистити срібло — так, панночко Чорненько? Аби якось то витримати, аби не вдушитись… А часом розпирає зсередини золотим світлом, пурханням пташиної зграї, вибухом шампана — і тоді мусиш пекти і варити, місити, готувати, різати, сікти, солити, завивати і скручувати, аби бодай трохи вивільнитись від того шаленства, від солодкого очманіння. Чи добре я все кажу, панно Стефо?»

Я вирішила промовчати, але й так певна, що ефект від цих слів легко можна було відчитати на моєму обличчі. Цей спритний і облудний шарлатан звідкілясь достеменно знав усе, чим я живу. Відколи це кожен зустрічний може читати мене, як відкриту книгу? Спершу отець Йосиф, тепер шевальє Торн. Хоча що це я — ні, отець Йосиф не «кожен зустрічний», о ні.

«Та що ж це ти посміхаєшся, ніби слаба на голову, Стефко?» — Аделин голос — як цебро холодної води. Я здригнулась: «Подаватиму десерт, прошу пані», — і вислизнула за двері.

За кільканадцять хвилин я повернулася з тацею солодкого тіста. Торн заплескав у долоні, як мала дитина, а тоді, схилившись над столом, заваленим паперовими фігурками, які він без упину складав, легко дмухнув. Паперові птахи, квіти й метелики закружляли у повітрі, а тоді осіли на підлогу. Коли я розілляла до щокатих горняток із баденської порцеляни міцну чорну гербату, він уже напихався маківником — чорна борода була засипана змеленим на пудру цукром.

«Пані Сколик, але ж я вкраду у вас цю служницю, — зареготав він, і я побачила, що між зубами у нього аж чорно від маку. У кожній руці Торн тримав по масному пундику з рожею. — Бо як же мені жити далі без цих смаколиків? Навіщо мені далі жити?»

Аделя і Петро здивовано переводили погляд із нього на мене.

«Панове господарі, чи розумієте ви, — продовжував далі Торн, навіть не намагаючись приховувати свого посполитого цямкання, — яке щастя вам випало? Мати служницю, переповнену такою любов’ю! Повірте, я знаю, про що говорю. Я теж дещо вмію».

І шевальє розповів нам свою історію. Оповідь він ілюстрував фігурками з паперу: ось серед пундиків і горняток (на березі річки Сян) виросло строкате ярмаркове місто Ярослав, де 1853 року народився Мойсей-Авраам Торн, син успішного торговця пряжею. Коли Мойсееві виповнилось десять років, сталась подія, яка різко змінила наперед визначений напрям хлопцевого життя і перекреслила плани його батька передати своє ремесло синові у спадок. Маестро Сімонеллі, мандрівний маг, демонстрував чудеса на збитій із неструганих дощок маленькій сцені у розпал осіннього ярмарку. Того вечора Мойсей повернувся додому, знаючи, що купцем йому вже ніколи не стати.

Ось йому вже шістнадцять — крихітна паперова фігурка з торбиною, наповненою кольоровими хустинками, кроликами, голубами та хитромудрими пристроями — він пішки долає Австро-Угорську імперію: Королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору, населене небаченим розмаїттям етносів — русинами, поляками, німцями, вірменами, євреями, угорцями, циганами, липованами, але найдужче — нещасним селянством, яке ще не встигло повністю оговтатись від кріпацтва; Герцоґство Буковину з чорбою і мамалиґою, солодкими винами в Добруджі і сухими — в долинах Мунтенії і Трансильванії; Королівство Далмації з руїнами римських споруд та виходом до Адріатичного узбережжя; Королівство Богемію з гудбою, пересоленими та засипаними кмином стравами і богемським склом, Ерцгерцоґство Нижню Австрію з фруктами і лісами; Ерцгерцоґство Верхню Австрію з гірськими абатствами й монастирями; герцоґства Каринтію, Крайну, Зальцбург з чудесними парками, площами, соборами і купіллю, що залишилась від старої споруди романського собору; Верхню та Нижню Силезію, Штирію, Моравію, Княжий округ Тироль (де Торн знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, білявою красунею, яка рішуче покидає батьківський дім і расових коней, щоб вирушити світ за очі, слідом за коханим авантюристом), Австрійське примор’я, Транслейтанію, розташовану по той бік річки Лейти, аж до портів Фіуме.

Він пристає до старших та досвідченіших фокусників, працюючи їхнім асистентом: його використовують як невидимого помічника, навіть не рекомендуючи публіці.

Два роки в Константинополі. Рік у Єгипті. Далі — Індія: магією Торна захоплюються вісімнадцять магараджів.

Місто Батавія — галасливе, липке і вологе, з червоними дахами і бамбуковими стінами; далі — Ява, Суматра, Філіппіни, Камбоджа, де король Нородон І посвятив Ернеста (як його тепер звати) у лицарі. Тепер він — Шевальє Французької імперії. І ось шевальє вже приймають на Бірмі, він демонструє своє мистецтво перед королем Мандалая. Тут до нього пристає маленька гнучка Му — покірна і непостійна.

Крихітна паперова постать звивається в химерному танці: скручується в кільце, пролазить сама крізь себе, гнеться билинкою, кружляє — і, мов пелюстка екзотичної квітки, яку несе вітром, прибивається то до принца в паланкіні, то до торговця коштовностями, то до поета зі світлими кучерями, хворого на якусь смертельну хворобу

Раптом від постаті танцівниці відокремлюється маленька паперова людинка — з тонкими кінцівками, кволим тільцем. Дрібна комашка. Шевальє Торн — не паперовий, а справжній — знову дмухає, і паперовий клаптик летить просто до мене і падає на долоню. Це Фелікс. Мене охоплюють тривога і ніжність. Я ховаю аркушик до кишені на сукні і притискаю згори рукою.

Тим часом паперовим океаном пливе паперовий корабель — «S. S. Flintchire». Він прямує з Сінґапуру до Гонконгу, але не досягає мети, оскільки потрапляє в тайфун