Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

— Даруйте, ваша милосте, — перепитав ідальго, — а як же ви висадились в Осуні, якщо це не портове місто?

— Сеньйора принцеса, — рішуче втрутився священик, — мабуть, збиралася сказати, що, висадившись у порту міста Мáлага, про геройські вчинки вашої милості вперше почула в Осуні.

— Так воно й було, — без найменшого вагання підтвердила «особа королівської крові». — Додам лише, що, згідно з останньою волею батька, якщо, здолавши велетня, хоробрий лицар захоче узяти зі мною шлюб, то я зобов’язана стати його законною дружиною і беззастережно передати йому право влади над моїм королівством.

— Ну, як тобі такий поворот подій, друже? — зверхньо глянув на Санчо Дон Кіхот. — Метикуєш, до чого йде? А чи я не казав про щось подібне? Дивись, уже маємо королівство, яким необхідно правити, й королеву, з якою хоч зараз під вінець.

— Треба бути абсолютним бовдуром, — видихнув Санчо Панса, — аби, перемігши негідного сеньйора Попандопуландо, не скористатись надзвичайним шансом і не одружитися. Бігме, а королева ж — справжнісінька краля!

Сповнений емоціями, він двічі підскочив на місці, а потім кинувся ниць перед мулом Доротеї з рішучим наміром облобизати їй руки, визнаючи тим самим її своєю королевою та господинею. Питається, кого б не розсмішили безум[66] хазяїна і простодушність його слуги?

— З усього мого почту, — завершила оповідь дівчина, — лишивсь тільки цей бородатий пахóлок;[67] решта потонули під час жахливої бурі. Ми дивом врятувалися, допливши на двох дошках до берега. І ось я тут в очікуванні вашої, сеньйоре лицарю, милості щодо мене.

— О благородна і мужня сеньйоро! — урочисто проголосив кабальєро. — Знову підтверджую власну обіцянку піти за вами хоч на край світу й збороти вашого кривдника. Але що стосується весілля, то це навряд, оскільки моє серце давно належить іншій. А тому я не можу ні з ким одружитись, навіть якби це була сама птиця Фенікс.

При цих словах Санчо за малим грець не вхопив.

— Вам, сеньйоре, що, клепки в голові бракує? — наче вжалений звився він. — Хіба доречно розмірковувати, коли на кону одруження з такою шляхетною принцесою? Чи, може, гадаєте, що ще одна моя господиня, Дульсінея, красивіша? Та вона не варта і нігтя майбутньої королівни. Леле, плакав мій графський «питул»! Ану, притьма одружуйтесь, чорти б вас забрали, й не проґавте королівства, яке пливе простісінько вам у руки! А ставши королем, робіть мене маркізом або губернатором, інакше пропади воно все пропадом!

Дон Кіхот не міг знести образливих випадів на адресу своєї сеньйори Дульсінеї. Тому мовчки змахнув списиком і двічі поспіль ладно уперіщив Санчо Пансу, аж той беркицьнувся догори ногами.

— Мерзенне хамло, — наливаючись гнівом, вкрадливо заговорив ідальго, — думаєте, що вам минеться ваша поведінка? Ні в якому разі, бо ваш зміїний язик осквернив незрівнянну Дульсінею. Чи знаєте ви, селюче, йолопе, довбешко, що якби вона не додавала мені наснаги, то я б і воші не вбив? А хто, по-вашому, — позаяк за цим діло не стане — завоював це королівство, обезголовив велетня та зробив вас маркізом? Відповідайте, хто, як не Дульсінея, котра надихала мене на подвиги? Вона в мені б’ється і перемагає, а я живу й дихаю нею і лише їй завдячую моїм буттям. О ниций сину власних батьків, де ваша вдячність?! Вас, можна сказати, на смітнику підібрали, відмили, відчистили від лушпиння, зробили з хама пана, а ви благодійницю свою обгуджуєте.[68]

Наїжачений Санчо хутенько підвівсь і, ховаючись за мулом Доротеї, розпачливо верескнув:

— Та як же ви не шурупаєте, сеньйоре, що, не одружившись із принцесою, не отримаєте королівства, й тоді яких же милостей мені від вас чекати? Їй-Богу, беріть спочатку королівну за дружину, а до першої дами повернетесь пізніше. Нічого такого в цьому немає, багато хто живе з коханками. Що ж стосується вроди ваших любок, то мені подобаються обидві, хоча, правду кажучи, сеньйору Дульсінею я зроду не бачив.

— Тобто як, не бачив, богохульний брехуне? — завмер Дон Кіхот. — Ти ж привіз від неї вісточку!

— Я кажу, що не встиг добре її розгледіти, — завертівсь Санчо Панса, як в’юн на сковорідці. — Але якщо прикинути на око, то вона нівроку.

— Тепер вибачаю, — зм’якшився ідальго. — Проте наступного разу думай, що патякаєш. А то, знаєш, унадився кухоль по воду ходити…[69] ну, ти мене розумієш.

— Всевишньому згори видніше, — філософськи вирік Санчо.

— Та годі вам, — заспокоїла їх Доротея. — Біжіть, Санчо, цілуйте руку господареві й просіть у нього вибачення. А титул у вас невдовзі буде, і ви ще заживете, наче принц.

Відновивши мир зі зброєносцем, Дон Кіхот зробив йому знак пройти трохи вперед, мовляв, він хоче побалакати з ним наодинці щодо дуже важливих речей.

Але не встигли вони усамітнитись, як побачили верхи на віслюкові цигана, котрий їхав їм назустріч. Втім його зовнішність не змогла обманути Санчо Пансу, який при вигляді будь-якого осла ставав сам не свій. Пильні очі одразу впізнали колишнього каторжника Хінеса де Пасамонте.

— Ге й ти, розбійнику, — рознісся нестямний репет, — віддай мого віслюка!

Злодій моментально драпонув, щезнувши у невідомому напрямку, а ощасливлений Санчо підбіг до пропажі й заходився цілувати і пестити Сірого, ніби рідну людину. Супутники, привітали його з радісною подією, тоді як Дон Кіхот, котрий особливо радів за зброєносця, оголосив, що не скасовує вказівки стосовно трьох ослят. Зворушений Санчо Панса вкотре мав нагоду відчути щедру великодушність власного хазяїна.

А поки вони спілкувались, священик, схилившись до Доротеї, високо оцінив її майстерний стиль розповіді, яка практично нічим не відрізнялась від змісту популярних лицарських романів.

— Між іншим, — зазначив він, — ви звернули увагу що божевілля доброго нашого ідальго помітне, тільки якщо хтось базікне щось про лицарство, але коли з ним завести бесіду на віддалені теми, то міркує він досить тверезо, висловлюючи вельми слушні судження?..

Тим часом Дон Кіхот продовжував розмову із Санчо:

— Забудьмо, друже, минулі обрáзи, і скажи мені нарешті, за яких обставин ти зустрічався з Дульсінеєю. Що вона саме робила? Що ти їй повідомив? А що вона тобі відповіла? Яким був вираз її обличчя, коли вона читала мого листа? Та не мовчи ж!

— Сеньйоре, — покаянно зітхнув Санчо Панса, — Чесно кажучи, я не захопив листа.

— Це я знаю, — нетерпляче відмахнувся ідальго, — бо знайшов записну книжечку через два дні. Мені ще здавалось, що ти вернешся, виявивши його відсутність.

— Я так і вчинив би, — виправдовувавсь Санчо, — якби не запам’ятав тексту вашого послання, коли ви його читали вголос. Пізніше паламар усе переписав наново з моїх слів.

— О, — відверто здивувавсь Дон Кіхот, — ти досі не