Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

б собі надгробок із написом, що вона спочила з волі Божої». Я так люблю казати лікареві Дейву все, що думаю! Він стільки років верховодив у Глені й гадає, що всі розуми поїв. До речі, про лікарів — чи не міг би лікар Блайт піти й оглянути Діка Мура? У нього з’явився фурункул на шиї, а Леслі з цим самотужки ради не дасть. Бігме, я не розумію, нащо Дікові Муру знадобилися ті фурункули — наче й без того з ним клопоту мало!

— А знаєте, Дік прив’язався до мене, — мовила Енн. — Ходить за мною назирці й усміхається, як дитя, коли я звертаю на нього увагу.

— Вам від цього лячно?

— Зовсім ні. Мені навіть подобається бідолашний Дік Мур. Принаймні він викликає в мене жаль і співчуття.

— Навряд чи ви жаліли б його, якби побачили, як він лютує, повірте мені! Але добре, що він вам не бридкий — так краще для Леслі. Нелегко їй буде, коли приїде той пожилець. Сподіваюся, він виявиться гідним чоловіком. Він має вам сподобатись — він теж письменник.

— Цікаво, чому всі вважають, що коли двоє людей — письменники, вони мусять неодмінно сподобатись одне одному, — доволі холодно відказала Енн. — Ніхто ж не сподівається, що двоє ковалів матимуть один до одного приязнь лише тому, що вони ковалі.

А втім, вона чекала на приїзд Оуена Форда з радісним передчуттям. Якби він виявився молодим і приємним, то міг би доповнити собою коло їхніх друзів у Чотирьох Вітрах. Адже двері в маленькому Домі Мрії завжди зачинялися лише на клямку, яку одним порухом міг відчинити кожен, хто знає Йосипа.

Розділ 23

З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ОУЕН ФОРД

Одного вечора панна Корнелія зателефонувала Енн.

— Письменник щойно приїхав. Я привезу його до вас, а ви вже проведіть його до Леслі. Так буде швидше, ніж везти його битим шляхом, а я дуже поспішаю. Немовля пані Різ упало в цебро з окропом і ледь не зварилося на смерть. Тепер вони кличуть мене — певно, я мушу знайти йому десь нову шкіру. Пані Різ завжди така недбала, ще й надіється, що хтось інший виправлятиме її помилки. То ви не заперечуєте, рибонько? А його валіза прибуде завтра.

— Дуже добре, — мовила Енн. — А який він, панно Корнеліє?

— Який він зовні, ви побачите, коли я його привезу. Що ж до того, який він усередині — то це знає тільки Господь, що створив його. Більше нічого сказати не можу, бо зараз, певне, нас підслуховує цілий Глен.

— Очевидно, панна Корнелія не може знайти вад у вроді пана Форда, інакше вона заявила би про це, хай скільки людей підслуховувало б нас на лінії, — зробила висновок Енн. — Виходячи із цього, Сьюзен, я розумію, що пан Форд скоріше гарний, ніж негарний.

— Добре, пані Блайт, дорогенька. Я люблю дивитися на гарних чоловіків, — погідно мовила Сьюзен. — Може, приготувати йому попоїсти? У нас є суничний пиріг, що просто-таки тане в роті.

— Ні, Леслі чекає на нього з вечерею. А крім того, суничний пиріг потрібен мені для мого власного сердешного чоловіка. Він повернеться пізно, тож, Сьюзен, залиште йому пиріг зі склянкою молока.

— Неодмінно, пані Блайт, дорогенька. Сьюзен при стерні! Усе-таки годувати власного чоловіка ліпше, ніж чужого, котрий, може, тільки й шукає, де б натовктися. Та лікар Блайт і сам — такий гарний чоловік, якого нечасто й зустрінеш.

Коли Оуен Форд переступив поріг вітальні, куди його майже силоміць затягла панна Корнелія, Енн потай визнала, що він справді дуже вродливий — високий, широкоплечий, із густою каштановою чуприною, гарно окресленим носом і підборіддям та великими ясними темно-сірими очима.

— А ви звернули увагу на його вуха й зуби, пані Блайт, дорогенька? Він має найгарніші вуха, що я тільки бачила в чоловіка. Я добре знаюся на вухах. Замолоду я боялася, що муситиму вийти заміж за капловухого — та дарма, бо в мене досі не закохувався жоден чоловік із бодай якимись вухами.

Енн не звернула уваги на вуха Оуена Форда, проте помітила його зуби, коли вуста його розкрилися у щирій дружній усмішці. Коли він не всміхався, лице його набувало доволі сумного й відсутнього виразу — достоту як у меланхолійного героя дівочих мрій Енн; та з першими ж промінцями усмішки ставало ясно, що людина ця — весела, чарівна й із почуттям гумору. Безсумнівно, зовні — цитуючи панну Корнелію — Оуен Форд був привабливим чоловіком.

— Я невимовно радий опинитися тут, пані Блайт, — мовив він, роззираючись довкола спраглим і зацікавленим поглядом. — У мене дивне відчуття, мовби я повернувся додому. Тут народилася моя мати, тут минуло її дитинство — вона багато розповідала мені про ці місця, тож їхню географію я знаю незгірше за свій власний рідний край. Звісно, мати розповідала мені ще й про те, як був зведений цей будинок, і як дідусь щодня ходив на узбережжя виглядати «Принца Вільяма». Та я гадав, що такий старий дім мав би зникнути багато років тому — інакше приїхав би раніше, щоб подивитися на нього.

— Будинки не зникають так просто на цім зачарованім березі, — усміхнулася Енн. — Це «край, де все лишається незрушним»[27] — усе чи майже все. Що ж до будинку Джона Селвіна — він навіть майже не змінився, а ці трояндові кущі, які ваш дідусь посадив для своєї милої, квітнуть і дотепер.

— Як сама думка про них пов’язує мене з давно спочилими рідними! З вашого дозволу найближчим часом я огляну дім і сад.

— Наші двері завжди будуть відчинені для вас, — пообіцяла Енн. — А чи знаєте ви, що старий доглядач маяка Чотирьох Вітрів, колишній капітан, у юності добре знав пана та пані Селвінів? Він розповів мені їхню історію, коли я приїхала сюди після весілля — третя молода, що оселилася в цьому будинку.

— Невже це правда? Як дивовижно! Я мушу з ним познайомитися.

— Це буде неважко. Ми всі — добрі друзі капітана Джима. Він буде радий познайомитися з вами не менше, ніж ви з ним. У його спогадах ваша бабуся сяє, мов зірка. Але, певно, пані Мур уже чекає на вас. Я проведу вас коротшим шляхом, знайомим путівцем.

Енн відвела його до Леслі дорогою крізь поле, біле, мов узимку, попід густим килимом стокроток. Із-поза гавані до них долинала пісня рибалок, розливаючись над водою, мов неземна, чарівна музика, принесена вітром із моря, осяяного розсипом зір. Спалахував і згасав вогонь на маяку. Оуен Форд задоволено споглядав